ЗЦІЛЮВАВ ДУШІ ПОЕТИЧНИМ СЛОВОМ: ЧОМУ СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ КОНФЛІКТУВАВ ІЗ БАТЬКОМ ЧЕРЕЗ МОВУ ТА ХТО ПИСАВ НА НЬОГО ДОНОСИ У ЯЛТІ

Ім’я видатного українця, лікаря, поета Степана Руданського не забуто і завдяки зусиллям бібліотекарів Національної наукової медичної бібліотеки України.

До 175-річного ювілею автора таких відомих пісень, як «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя», «Іще вчора і звечора» там відбувся вечір пам’яті достойника.

На багатогранність таланту Степана Руданського звернула увагу присутніх в.о. обов’язки директора бібліотеки Тетяна Остапенко.

Ґрунтовну розвідку про життя лікаря та поета підготувала вчений секретар ННМБУ Олена Кірішева. Пізнавальною стала і розповідь головного бібліотекаря наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету імені Миколи Пирогова Ольги Юрчишиної, яка докладає багато зусиль для збереження пам’яті про видатного українця.

Нові, до цього не відомі факти з життя Степана Руданського, дослідники відкривають завдяки його правнучатому племіннику Олексію Боржковському. Він — підполковник медичної служби, лікар-отоларинголог вищої категорії, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського.

Цікавиться, досліджує, популяризує здобутки видатного поета. До речі, попри те, що могила Степана Руданського розташована в Ялті, на території окупованого Криму, і тамтешні патріоти вшановують пам’ять видатного українця.

«Повій, вітре, на Вкраїну»

Уже перебуваючи у Петербурзі, поет створив свою уславлену пісню «Повій, вітре, на Вкраїну». Ця поезія Степана Руданського здобула світове визнання. Покладена на музику спершу самим автором тексту, а згодом композитором Людмилою Александровою, пісня набула широкої популярності.
У 1872 році «Повій, вітре, на Вкраїну» дебютував на сцені в опереті Володимира Александрова «За Немань іду»; згодом романс із нотами було опубліковано в багатьох збірках.
Годі говорити про те, якою популярністю користувалася пісня серед українських емігрантів, які не шкодували епітетів, змальовуючи свій душевний стан під час її прослуховування. Минають століття, а прийдешнє покоління українців із завмиранням серця вслуховується в ліричні рядки: «Повій, вітре, на Вкраїну,// Де покинув я дівчину,// Де покинув карі очі,// Повій, вітре, з опівночі».
Степан Руданський є автором історичних поем «Мазепа, гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та інших.

Селян не цурався і рідну мову шанував

Народився Степан Руданський 6 січня 1834 року на Вінниччині, у селі Хомутинці, в родині місцевого священика. Мав трьо­х братів — Григорія, Олександра та Юхима. Батько мріяв про те, щоб Степан став священиком, і віддав його до духовної семінарії.
За спогадами сучасників, батько Руданського, попри духовний сан, із погордою ставився як до місцевого люду, так і до української мови. А от син вдався зовсім не таким — і селян не цурався, і рідну мову шанував.
Уже навчаючись у Петербурзі, Степан не міг стримати своєї образи, пригадуючи, з якою відразою Руданський-старший ставився до свого, рідного.
«Письма твои, писанные грубо, ничуть не располагают меня в твою пользу, а только приносят боль сердцу и заставляют жалеть, что я употребил все мое воспитание только для того, чтобы видеть тебя неблагодарным… Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по–малороссийскому, або лучше ничего не пиши», — так писав батько синові.
Степан Руданський навіть на чужині не забув і не відрікся рідної мови. У листі до брата Григорія він писав про свій синівський біль від образ, що їх завдала найрідніша людина. «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців», — ці слова Степана Руданського, як бачимо, виявилися пророчими.
Здібності Степана Руданського виявилися у ранньому віці — він зростав допитливою та жвавою дитиною. У Шаргородській духовній школі вивчав латинську, грецьку, староєврейську та церковно-слов’янську мови. І це його захоплення згодом відіграло вагому роль, коли Руданський переклав українською «Іліаду» Гомера.
До речі, саме Степанові Руданському випала честь стати першим перекладачем цього геніального твору. Після успішного закінчення Шаргородської духовної школи Степан Руданський продовжує навчання у Кам’янець-Подільській духовній семінарії.
Батько мріяв, що наступною сходинкою для сина буде навчання у Петербурзькій духовній академії. Проте Степан готував себе зовсім до іншого життя. Він прагнув здійснити свою мрію і вступити до Петербурзької медико-хірургічної академії.
Чому Степан Руданський пішов супроти батьківської волі? Над цим питанням замислюються автори ґрунтовної книги «І я знов живий світ оглядую…» (редактор Раїса Павленко): «Назавжди відмовившись від вповні пристойної кар’єри священно­служителя доволі високого сану, знехтував направленням до Петербурзької духовної академії.
Стверджувати, що до цього його спонукали вічне Гіппократове сяйво, зірка медицини, хоча Руданський згодом став, мабуть, одним із найкращих земських лікарів своєї доби, було б лише напівправдою…
Петербург невимовно вабив його безпомилковою метою та можливістю втілити в друкованому слові свої поезії, своє полум’я творчості і, власне, своє покликання… І все ж таки чому, їдучи до уславленого в Росії вищого духовного навчального закладу, Степан Руданський, наражаючись на важку долю, обрав медико-хірургічну академію? Тут, мабуть, вирішальну роль відіграли його волелюбні спрямування та переконання».

Улюблений учитель Боткін

Вступні іспити до медико-хірургічної академії Степан Руданський витримав успішно і у 1855 році розпочав навчання. Серед учених, які працювали в академії, був і Микола Пирогов, який ще у 1846-му заснував при закладі інститут практичної анатомії.
Уже через рік опісля вчений провів тут першу операцію під ефірним наркозом, за що був удостоєний звання академіка, а згодом став членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.
Улюбленим викладачем студентів був ще зовсім молодий професор Іван Сеченов, який плідно працював як учений-новатор. Саме він першим помітив наявність у головному центрі гальмівних центрів. Не міг не захоплюватися Степан Руданський і неперевершеним Сергієм Боткіним, який здобув славу діагно­ста.
Біль від розлуки з рідним краєм Руданський гоїв спілкуванням з улюбленим учителем. Сергій Боткін також із приязню ставився до свого вихованця, який вражав допитливістю. Вчений знав про матеріальні статки (а точніше нестатки) свого студента, тому намагався усіляко його підтримати.

Любовна лірика

Степан Руданський учився наполегливо, весь свій час присвячуючи науці. Від цього ставало трохи легше на серці, хоча не відпускав… незагоєний біль від розлуки з коханою дівчиною, Марією Княгницькою. Хоча Степан Руданський, збираючись на навчання до Петербурга, зробив свій вибір свідомо, проте усвідомлював, що кохану дівчину він втратив назавжди.
19 лютого 1854 року він пише вірш «Ти не моя». Очевидно, емоційний стан поета був настільки піднесений, що цього ж дня написав вірш «Мене забудь!». Туга, біль, відчуття неповторного — уся гама почуттів вмістилися в цих поетичних рядках: «Ти не моя, дівчина молодая!// І не мені краса твоя;// Віщує думонька смутная, // Що ти, дівчино, не моя!».
Аби краще зрозуміти, як велося Руданському-студентові на чужині, варто прочитати віршований лист «До дядька Прохора Коваля»: « Не знаєш ти горя, не відаєш жалю, щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю! Пішов і я, дядьку, від батька на волю: сиджу на чужині, кую свою долю…»
Зрозуміло, що студент Степан Руданський щиро був би вдячний дядькові за… грошову допомогу. У свою чергу бідний студент обіцяє: «Будь спокійний, дядьку,// Я тебе впевняю:// Не пущу їх марне// І не прогуляю».
Наполегливий студент виправдав надію і дядька Прохора-коваля, і видатних викладачів. Уважно придивлявся до методів роботи своїх наставників. У Сергія Боткіна Степан Руданський вчився мистецтву діагностики, яким досконало володів видатний учений.
Степан Руданський не лише серйозно ставився до лекційних занять, а й відвідував практичні заняття, що проводились у військовому госпіталі. Чимало корисного запозичив Руданський і у професора Миколи Пирогова.
Як творча особистість, Степан Руданський знаходив час для того, щоб брати участь у літературно-мистецьких заходах, що їх організовувало українське земляцтво у Петербурзі.
Скільки фольклорних творів виконав, адже мав чудовий голос і любив співати! Якби умови життя невтомного Руданського були більш сприятливі, він би ще міг багато створити та написати. Проте скрута не давала можливості вповні реалізувати свій творчий потенціал. І все ж йому вдалося успішно скласти випускні екзамени ( 1861 р).

Ялтинський період

І тут на допомогу прийшов улюблений наставник — педагог та науковець Сергій Боткін. Оскільки хвороба Степана Руданського (туберкульоз) прогресувала, Сергій Боткін доклав усіх зусиль, аби його вихованець мав можливість працювати у сприятливих умовах. Зрештою, клопоти Боткіна увінчалися успіхом. За розподілом Руданський потрапив у Ялту на посаду міського лікаря.
Про кримський період Степан Руданський напівжартома-напівсерйозно напише: «Скінчилися муки… не лягли мої кості на чужині…Прощай, Петрополю! Прощай, моє горно пекельне!.. Немало сил попалилося в тобі, а гріх мені було б тебе забути…чи синє море загартує, чи, може, і знову іржею покриє, сточить, обезсилить? А Кримські гори чи новим здоровлям, чи горбом наділять?».
Степан Руданський був у Ялті першим вітчизняним дипломованим фахівцем-медиком, якому судилося відповідати за санітарний стан міста. З ініціативи невтомного лікаря на Південному березі Криму було засновано першу медичну бібліотеку. Та знову, віддаючи всі сили роботі, чоловік забував про себе.
Медик Руданський надто сумлінно ставився до своїх обов’язків санітарного та карантинного лікаря, щоб зрадити власним ідеалам. Тому потерпав від інтриг торговців, спекулянтів, які писали на нього доноси. Влітку 1872 року в Ялті спалахнула епідемія холери. Тоді загострилася і власна хвороба письменника — туберкульоз легень.
Серце невтомного українця зупинилося 3 травня 1873 року. За спогадами брата, останніми словами Степана Руданського було: «Україно моя мила…»
Є щось символічне в тому, що першим могилу Руданського знайшов у 1891 році Іван Липа, батько легендарного лікаря Юрія Липи. Зрештою, саме Іван Липа став ініціатором спорудження пам’ятника, на якому викарбовано поетичні рядки Степана Руданського: «На могилі не заплаче ніхто в чужині, хіба хмаронька заплаче дощем по мені».

Джерело:umoloda.kyiv.ua

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *