Серпневий заколот 1991 року: спроба реставрації тоталітаризму та народний спротив — 34 роки тому…

Віктор Бедь
народний депутат України першого скликання,
голова Всеукраїнського товариства борців за незалежність України

м. Ужгород, 21 серпня 2025 р.

Події 19–21 серпня 1991 року в Москві стали останньою, але провальною спробою московської інтернаціональної комуністично-радянської номенклатури, спецслужб і силових структур утримати при владі тоталітарний режим Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) [1]. Заколот був організований керівництвом Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), Комітету державної безпеки (КДБ), Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ СРСР [2][3]. Його головною метою було зупинення демократичних перетворень, блокування прагнень союзних республік до суверенності та спроба зберегти від розпаду московську комуністично-радянську імперію — тоталітарне утворення, засноване на насильстві й придушенні народів на чолі із злочинною КПРС.

В Україні серпневі події 1991 року в Москві викликали миттєву й активну реакцію суспільства, Народного Руху України та інших національно-демократичних сил, які рішуче стали на захист демократичного майбутнього та боротьби за державну незалежність України [5][6].

Заколот і його організатори

19 серпня 1991 року було створено так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), який оголосив про взяття влади у свої руки [1]. До його складу увійшли представники найвищого керівництва ЦК КПРС та СРСР:

• Геннадій Іванович Янаєв — віце-президент СРСР (формально очолив ДКНС);
• Валентин Сергійович Павлов — голова Ради Міністрів СРСР (прем’єр-міністр);
• Володимир Олександрович Крючков — голова Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР;
• Дмитро Тимофійович Язов — міністр оборони СРСР;
• Борис Карлович Пуго — міністр внутрішніх справ СРСР;
• Василь Васильович Стародубцев — голова Селянської спілки СРСР;
• Олександр Іванович Тизяков — президент Асоціації державних підприємств і об’єднань промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку СРСР.

Формальним приводом для перевороту була оголошена заколотниками нібито «хвороба» президента Союзу РСР, генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова, який перебував на відпочинку в Криму і, за офіційною версією, був ізольований змовниками [2]. Водночас аналіз і співставлення фактів свідчить про те, що він не був повністю ізольованим, а фактично відсиджувався й очікував розвитку подальших подій, які могли бути з ним попередньо узгоджені.

Заколотники ввели війська до Москви, запровадили цензуру, намагалися обмежити демократичні свободи, приглушити опір у союзних республіках і підготувати ґрунт для відновлення масових репресій. У ніч на 19 серпня було оголошено надзвичайний стан і фактично здійснено спробу державного антиконституційного перевороту [3].

Заколот також отримав підтримку з боку керівництва республіканських комуністичних партій, які залишалися структурними підрозділами КПРС. Зокрема, в Україні Центральний комітет Комуністичної партії України на чолі зі Станіславом Івановичем Гуренком, а також обкоми, райкоми та міськкоми КПУ, разом із керівництвом державних і силових структур, займали вичікувальну позицію та були готові виконати накази з Москви щодо рішучих і репресивних дій [5]. Це свідчило про лояльність місцевої номенклатури до путчистів і її готовність забезпечити продовження комуністичного контролю в разі їхньої перемоги.

У дні серпневого заколоту Верховна Рада УРСР не була зібрана на засідання, оскільки її голова Леонід Кравчук займав вичікувальну позицію і не скликав сесію парламенту. Це створювало додаткову загрозу: у випадку перемоги заколотників більшість депутатів-комуністів, які контролювали Верховну Раду, могли легалізувати рішення ДКНС на території України. Абсолютна більшість керівного складу Компартії України та державних органів влади, які водночас були членами КПРС, становили депутатську більшість у Верховній Раді Української РСР дванадцятого скликання (надалі — першого скликання). У їхніх руках фактично концентрувалася вся повнота комуністично-партійної, державної виконавчої та законодавчої влади. Це несло пряму загрозу розгортання масштабних репресій і насильства у випадку перемоги заколотників, що могло призвести до непередбачуваних наслідків як на теренах Союзу РСР загалом, так і в Україні зокрема [6].

Суспільний і політичний спротив у Москві та в Україні

У Москві масовий протест очолили демократичні сили на чолі з Борисом Єльциним, тодішнім президентом РРФСР. Його виступи з танка перед «Білим домом» стали символом спротиву путчистам. Уже 21 серпня заколот зазнав поразки — війська відмовилися штурмувати парламент Росії, а народний протест остаточно зірвав плани змовників [4].

В Україні реакція була миттєвою. Народний Рух України, опозиційна Народна Рада та її Радикальна фракція у Верховній Раді УРСР першого скликання виступили з осудом заколоту й закликами до захисту демократії [5]. Для українського суспільства це стало моментом істини — було очевидно, що збереження СРСР означало б відновлення масових репресій, придушення національних прагнень та відкат до сталінських методів управління.

В Україні почалися численні акції протесту, мітинги та громадянські виступи проти путчистів. В Києві, Львові, Івано-Франківську, Ужгороді та інших містах люди виходили на вулиці з вимогами захистити демократію та державний суверенітет. Політичні активісти та народні депутати-демократи організовували заяви, публічні збори, поширювали інформаційні матеріали, а окремі обласні та міські ради висловлювали підтримку спротиву та засуджували дії ДКНС [6].

Активна позиція українських національно-демократичних сил та опозиційних народних депутатів України у тодішній Верховній Раді УРСР сприяла подальшому пришвидшенню процесу державної незалежності. Уже 24 серпня 1991 року парламент ухвалив Акт проголошення незалежності України [7].

Історичне значення

Серпневий антиконституційний комуністичний заколот 1991 року в Москві став каталізатором остаточного політичного розпаду Союзу РСР. Поразка путчистів, а разом із ними — й правлячої злочинної організації КПРС, остаточно засвідчила неспроможність комуністично-радянської диктатури зупинити демократичні процеси. Ця поразка відкрила шлях до суверенізації союзних республік та подальшого проголошення ними державної незалежності, адже більшість із них упродовж десятиліть фактично перебували під окупаційним контролем Москви та підпорядковувалися тоталітарному комуністично-радянському режиму, що панував у ній як у політичному центрі імперії  [8].

Для України ці події мали доленосний характер:

• вони продемонстрували безальтернативність шляху до незалежності;
• згуртували українську націю, національно-демократичні сили та посилили позиції опозиції у Верховній Раді України дванадцятого скликання (надалі — першого скликання) у питанні відновлення та проголошення державної незалежності;
• сформували суспільний консенсус навколо необхідності виходу зі складу Союзу РСР — Московської комуністично-радянської імперії зла [8];
• безпосередньо привели до ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України, чим було відновлено державність України як історичної спадкоємниці багатотисячолітньої Держави України.

Водночас після 24 серпня 1991 року, насамперед через роз’єднаність опозиційних національно-патріотичних сил, не вдалося усунути від влади всевладну вчорашню комуністично-радянську та промосковську номенклатуру. Це згодом мало негативні наслідки для розвитку української державності, зокрема стало одним із факторів сучасної російсько-української війни (2014–2025), що є прямим наслідком зради, продажності та системної діяльності частини української політичної еліти в інтересах держави-агресора — Російської Федерації.

Проте головний політичний і історичний результат, досягнутий завдяки провалу антиконституційного комуністичного заколоту в Москві 19–21 серпня 1991 року та вияву єдності української нації, її політичної волі до свободи і демократії, залишається беззаперечним: було відновлено й утверджено незалежність Держави України.

Післяслово

Комуністичний заколот Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) у серпні 1991 року в Москві став останньою спробою відновити репресивний тоталітаризм і силою утримати союзні республіки в «тюрмі народів» — у складі Московської комуністично-радянської тоталітарної імперії зла.

Суспільний спротив у Москві та в союзних республіках, зокрема в Україні, переконливо довів: комуністично-радянський режим утратив суспільну легітимність і більше не мав історичної перспективи.

Поразка заколоту стала безпосереднім політичним і доленосним поштовхом до відновлення та проголошення Верховною Радою України дванадцятого (надалі — першого) скликання державної незалежності України 24 серпня 1991 року.

Історичний урок цих подій полягає в тому, що лише організований спротив узурпації влади, рішучість національно-демократичних сил і широка підтримка суспільства здатні зупинити спроби реставрації диктатури, тоталітаризму та окупації.

Серпневі події 1991 року нагадують Україні й світові: будь-яка спроба реваншу тоталітаризму — чи то у формі комуністично-радянського минулого, чи у вигляді сучасного російського неоімперіалізму й рашизму — приречена на поразку. Отже, і реанімований комуністично-кадебіський тоталітарний путінський режим у сучасній Москві, впровадження ним єретичної, антихристиянської та антилюдської ідеології «русского міра» і рашизму приречені на неминучий провал, поразку та знеславлення у віках.

А Україну чекає неминуча перемога над рашистами, подальше утвердження власної державності та розквіт серед вільних і демократичних народів Європейського Союзу й світу.

 

«Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»

Тарас Шевченко, поема «Кавказ», 1845 р.

Слава Україні! Героям слава!

Список використаних джерел

1. Серпневий путч. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Серпневий_путч
   (дата звернення: 21.08.2025).
2. Державний комітет з надзвичайного стану. Вікіпедія.
   URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Державний_комітет_з_надзвичайного_стану
   (дата звернення: 21.08.2025).
3. Серпневий путч і Україна. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ). URL: http://nbuv.gov.ua/node/4870 (дата звернення: 21.08.2025).
4. Постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 р. «Про проголошення незалежності України». Офіційний портал Верховної Ради України.
   URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1427-12#Text (дата звернення: 21.08.2025).
5. Заколот, який змінив усе: як путч ДКНС призвів до незалежності України. Ukraine-history.com. URL: https://ukraine-history.com/zakolot-yakyj-zminyv-use-yak-putch-dkns-pryzviv-do-nezalezhnosti-ukrayiny/ (дата звернення: 21.08.2025).
6. Августовский путч: Украина и Москва. Радіо Свобода.
   URL: https://www.radiosvoboda.org/a/879409.html (дата звернення: 21.08.2025).
7. Пам’ять про серпневі події. Радіо Свобода.
   URL: https://www.radiosvoboda.org/a/893260.html (дата звернення: 21.08.2025).
8. Україна в період 1985–1991 років: путч і незалежність. MTT.in.ua.
   URL: https://mtt.in.ua/ist-ukr_1985-1991_putch-august-1991
   (дата звернення: 21.08.2025).
9. Україна під час спроби державного перевороту в СРСР. Проголошення незалежності. Вибори президента. Міжнародне визнання. Naurok.com.ua.
   URL: https://naurok.com.ua/ukra-na-pid-chas-sprobi-derzhavnogo-perevorotu-v-srsr-progoloshennya-nezalezhnosti-vibori-prezidenta-mizhnarodne-viznannya-11-klas-istoriya-ukra-ni-425528.html (дата звернення: 21.08.2025).