36-та річниця початку Третього етапу відродження Української Автокефальної Православної Церкви у ХХ столітті
Віктор Бедь
доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор, академік,
єпископ Мукачівський і Карпатський Православної Церкви України,
Карпатський університет імені Августина Волошина
Ужгородська українська богословська академія
м. Ужгород, 19 серпня 2025 р.
19 серпня 2025 року Україна відзначила 36-ту річницю початку Третього етапу відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що розпочалося у Львові 1989 року. Ця визначальна духовно-церковна подія відіграла ключову роль у трансформації релігійного життя України наприкінці 1980-х років, коли на тлі загального національного піднесення розгортався новий етап визвольної боротьби українського народу за повалення комуністично-радянського тоталітаризму та відновлення державної незалежності України (1988–1991). Відродження УАПЦ стало закономірним продовженням понад сімдесятирічної боротьби українців та духовенства за відновлення і утвердження автокефалії Української Церкви (1917–1990). Водночас ця подія стала дороговказом на шляху до остаточного утвердження церковної незалежності Православної Церкви України наприкінці 2018 року та отримання Томосу про автокефалію від Вселенського Патріархату 5–6 січня 2019 року.
Історична передумова (лютий – серпень 1989)
У лютому 1989 року в Києві було створено Ініціативний комітет із відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Його очолив священник Богдан Михайлечко, який виступив з вимогою легалізації та відновлення діяльності УАПЦ в Україні.
До складу комітету увійшли представники духовенства, інтелігенції та громадських діячів, серед яких: Євген Сверстюк (письменник, дисидент, редактор православної газети «Наша віра»), Анатолій Битченко (громадський діяч), Микола Будник (етнограф і культурний діяч), Сергій Набока (журналіст, правозахисник), Лариса Лохвицька (громадська активістка), Ольга Гейко (Матусевич) (правозахисниця, учасниця руху опору) та Олександр Ткачук (історик, публіцист) [1; 2].
Комітет оприлюднив звернення до Президій Верховних Рад Союзу РСР і Української РСР, а також до світової християнської громадськості, де закликав відновити автокефалію Української Церкви та забезпечити її легальне функціонування [3]. Ці кроки започаткували новий етап церковного та суспільного відродження, який уже невдовзі втілився в конкретних подіях у Львові.
19 серпня 1989 року: переломний момент
У день свята Преображення Господнього, 19 серпня 1989 року (за старим стилем – юліанським календарем), відбувся історичний церковний акт: парафія святих першоверховних апостолів Петра і Павла у Львові першою серед православних громад Московського патріархату в Україні (Українського екзархату Російської Православної Церкви) офіційно проголосила про вихід із підпорядкування Московського церковного підпорядкування. Настоятель храму, протоієрей Володимир Ярема (1920–2000, у майбутньому — Патріарх Київський і всієї України Димитрій), разом із священником Іваном Пашулею урочисто оголосили про відновлення канонічного зв’язку з Українською Автокефальною Православною Церквою [4].
Цей крок мав надзвичайне історичне церковне значення, оскільки став першим публічним прикладом виходу православної громади зі складу Російської Православної Церкви (РПЦ) на території тогочасної Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) у складі Московського комуністично-радянського тоталітарного Союзу РСР. Він символізував духовне і національне пробудження української нації, а також практичне втілення ідей, висунутих Ініціативним комітетом з відродження УАПЦ кількома місяцями раніше. Саме з цієї події розпочався масовий рух за Третє відродження УАПЦ у ХХ столітті, який уже восени 1989 року охопив десятки парафій у Галичині та за її межами [5].
Реакція на цей акт була подвійною: з одного боку, віряни й українська інтелігенція зустріли його з великим ентузіазмом, сприйнявши як відновлення історичної церковної справедливості; з іншого боку, московська комуністично-радянська окупаційна влада та представники РПЦ поставилися вороже, розглядаючи його як виклик «єдності Московського православ’я» та загрозу державно-церковному контролю. Незважаючи на опір, львівська громада стала духовним центром, який задав тон наступним крокам у відродженні УАПЦ в Україні. Ці події органічно поєдналися із загальними національно-патріотичними визвольними та демократичними процесами, що в той час розгорталися в Україні, зокрема заради майбутнього відновлення державної незалежності України.
Подальші кроки: жовтень – грудень 1989 року
22 жовтня 1989 року в храмі святих першоверховних апостолів Петра і Павла у Львові на Соборі священників і мирян було офіційно проголошено відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Очолив оновлену Церкву єпископ Іван Боднарчук (1929–1994), який до того служив у складі Російської Православної Церкви як єпископ Житомирський і Овруцький (1981–1987). У 1987 році він був виведений «поза штат» через стан здоров’я, але залишався у сані архиєрея. Прийнявши запрошення духовенства і мирян Галичини, владика 22 жовтня 1989 року у Львові провів першу архиєрейську службу вже як ієрарх відродженої Української Автокефальної Православної Церкви, під час якої рукоположив диякона та фактично очолив канонічне керівництво новопосталими громадами УАПЦ [6; 7].
Цей історичний церковний акт мав виняткове значення, оскільки легітимізував процес відродження на єпископському рівні та створив інституційну основу для подальшого розвитку УАПЦ. Уже тоді було сформовано церковну Раду Львівської єпархії, започатковано структуру самоврядування, яку підтримали дедалі ширші кола вірян і духовенства. До кінця 1989 року до УАПЦ приєдналося понад сто парафій у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та Волинській областях.
Водночас у різних регіонах почали формуватися православні братства, що активно сприяли поширенню ідей автокефалії. Найбільш впливовим стало Всеукраїнське православне братство святого апостола Андрія Первозванного, яке згодом стало важливим чинником національно-церковного руху [8].
Реакція Російської Православної Церкви була різко негативною: 14 листопада 1989 року рішенням Синоду РПЦ єпископа Івана Боднарчука було заборонено у священнослужінні [6]. Проте ці дії лише підтвердили незворотність процесу і сприяли ще більшій мобілізації вірян навколо відродженої Церкви.
Соціально-політичний контекст
Третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви (1989 – 1990) відбувалося на тлі масштабних політичних і суспільних зрушень, які охопили Україну наприкінці існування Московського комуністично-радянського тоталітарного Союзу РСР. Дослідники підкреслюють, що це відродження стало не лише релігійним явищем, а й важливим елементом національно-визвольних змагань українського народу [3; 4].
У 1988–1991 роках в Україні розгортався новий етап боротьби за незалежність, що поєднував духовне відродження, відновлення національної історичної пам’яті та посилення політичної активності громадян. Паралельно зі створенням громад УАПЦ формувався і масовий рух за національне відродження — Народний Рух України за перебудову, заснований у вересні 1989 року в Києві. Його програмні документи відкрито підтримували право українського народу на власну державність, розвиток культури, мови й церкви [9]. Саме в цей час відбулося тісне переплетіння церковного і суспільно-політичного життя: численні активісти Руху брали участь у відродженні УАПЦ, сприяли організації парафій, братств і захисту віруючих від тиску комуністично-радянської влади.
Національне піднесення кінця 1980-х — початку 1990-х років виражалося у багатотисячних маніфестаціях, мітингах і страйках, які вимагали скасування монополії КПРС, проголошення суверенітету України, забезпечення релігійної свободи. В цьому контексті вихід львівської парафії Петра і Павла з-під юрисдикції РПЦ та проголошення відродження УАПЦ у серпні – жовтні 1989 року стали важливою віхою духовного та політичного пробудження української нації. Цей процес мав широку підтримку не лише серед вірян, а й у середовищі української інтелігенції, молоді, а також демократичних і національно-патріотичних організацій, передусім Народного Руху України [9].
Таким чином, Третє відродження УАПЦ (1989 – 1990) стало органічною частиною загального національного піднесення, що завершилося відновленням державної незалежності України (24 серпня 1991).
Подальший розвиток: обрання Патріарха та духовно-церковна спадщина
Подальшими кроками після проголошення відродження УАПЦ у серпні – жовтні 1989 року стало проведення Всеукраїнського Православного Церковного Собору 5–6 червня 1990 року у Святій Софії в Києві. На цьому Соборі було ухвалено історичне рішення про проголошення Київського Патріархату як вираження духовної та національної самостійності Українського Православ’я. Патріархом Київським і всієї України було обрано Мстислава Скрипника (1898–1993) — визначного церковного, політичного, державного і громадського діяча, племінника Симона Петлюри, багаторічного очільника Української Православної Церкви в США та Діаспорі [10].
Патріарх Мстислав Скрипник, маючи великий авторитет серед українців в Україні та за кордоном, об’єднав у єдину структуру всю повноту УАПЦ в Україні та в Діаспорі. Цей акт мав не лише релігійне, а й виразне національно-політичне значення: він співзвучно відгукнувся на загальне піднесення визвольних процесів в Україні кінця 1980-х — початку 1990-х років. УАПЦ фактично стала духовним союзником у боротьбі за незалежність, а Народний Рух України, який активно підтримував церковне відродження, розглядав автокефалію як складову національної самостійності [9].
Разом із підтримкою народу й демократичних сил УАПЦ зіткнулася з жорстким протистоянням з боку Російської Православної Церкви та комуністичної влади УРСР і СРСР. РПЦ розглядала відродження УАПЦ як загрозу своїй владі над українським православ’ям, а Московські комуністично-радянські органи безпеки та влада намагалися стримати процес поширення автокефалії адміністративним і репресивним шляхом. Попри це, рух уже був незворотним і розвивався у синергії з національно-визвольною боротьбою українського народу.
Через три десятиліття, 15 грудня 2018 року, саме у Софії Київській відбувся Об’єднавчий Собор за участі ієрархів УАПЦ, УПЦ КП та частини єпископату УПЦ (МП), а також представників Вселенського Патріархату. Собор проголосив створення єдиної Православної Церкви України (ПЦУ) та обрав її предстоятелем митрополита Епіфанія Думенка [11].
Подальшим закономірним історичним церковним кроком стало надання Вселенським Патріархом Варфоломієм І Архондонісом у 2019 році Томосу про автокефалію ПЦУ (5 січня – підписання, 6 січня – вручення).
5 січня 2019 року у храмі святого Георгія на Фанарі в Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій у присутності Президента України Петра Порошенка підписав Томос.
6 січня 2019 року під час святкової літургії на честь Богоявлення у патріаршому храмі святого Георгія у Стамбулі Томос було урочисто вручено Предстоятелю ПЦУ митрополиту Епіфанію Думенко [12].
Ці події стали завершенням столітньої боротьби українського народу за власну незалежну Українську Церкву, яка розпочалася ще в добу Української Народної Республіки (1917 – 1921), продовжилася відродженням УАПЦ у 1989 – 1990 рр. та увінчалася здобуттям визнаної автокефалії у 2019 році.
Післяслово
Третій етап відродження Української Автокефальної Православної Церкви, що розпочався у Львові 19 серпня 1989 року, став визначною подією в історії Українського Православ’я та національно-духовного життя кінця ХХ століття. Він мав вирішальне значення не лише для відновлення церковної автокефалії, але й для духовного та національного піднесення української нації.
В умовах нових національно-визвольних змагань 1988–1991 років цей рух органічно поєднався з боротьбою українського народу за демократичні перетворення, проти московського комуністично-радянського тоталітаризму та багаторічної окупації України Радянським Союзом. Відродження УАПЦ стало духовним фронтом боротьби за свободу і незалежність, символом непохитності віри та національної гідності.
Саме тоді церковне життя отримало новий імпульс, а українська нація — могутній духовний чинник єдності та сили. УАПЦ стала не лише релігійним явищем, але й частиною ширшого демократичного руху, тісно пов’язаного з діяльністю Народного Руху України, який відстоював політичну і духовну незалежність нашого народу.
Події 1989–1990 років відкрили шлях до об’єднання Українського Православ’я: проведення Всеукраїнського Православного Церковного Собору 5–6 червня 1990 року, обрання Патріарха Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Мстислава Скрипника, об’єднання УАПЦ в Україні та Діаспорі стали потужним чинником утвердження української церковної самобутності. Попри спротив з боку РПЦ і московської комуністично-радянської влади, відроджена Української Церква утвердилася як невід’ємний складник духовного та національного життя.
Ця духовно-церковна спадщина виявилася незламною і плідною. Через майже три десятиліття саме вона стала фундаментом для Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 року, створення Православної Церкви України та урочистого підписання (5 січня 2019 року) і вручення (6 січня 2019 року) Томосу про автокефалію Православної Церкви України.
Таким чином, третій етап відродження Української Автокефальної Православної Церкви у ХХ столітті став не лише частиною історії Церкви, але й важливим етапом національно-визвольної боротьби України за свою державність і духовну самостійність, що завершилася відновленням незалежності та визнаною автокефалією Православної Церкви України.
Список використаних джерел
- Українська автокефальна православна церква (1989–2018). — Вікіпедія.
URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_автокефальна_православна_церква_(1989–2018) (дата звернення: 20.08.2025). - Третє відродження УАПЦ та проголошення Київського Патріархату (5–6 червня 1990 року). — Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Третє_відродження_УАПЦ_та_проголошення_Київського_Патріархату_5–6_червня_1990_року (дата звернення: 20.08.2025).
- Бажан О., Тригуб О. Автокефальний рух в Україні у 1989–1990 роках. — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень.
URL: https://ideopol.org/wp-content/uploads/2020/03/UKR.-2019-3.-7.-Bazhan-Trygub-fin.pdf (дата звернення: 20.08.2025). - Історія УАПЦ. Частина 8. Новітнє відродження. — Patriarchia.org.ua.
URL: https://patriarchia.org.ua/history/istoriya-uapc-chastina-8-novitnye-vidrodzh/
(дата звернення: 20.08.2025). - Ставропігія: до історії відродження УАПЦ. — Stavropigia.lviv.ua.
URL: https://stavropigia.lviv.ua/index.php?cHash=0dc402fffa90dfae6b24a6988a3f2fea&id=15&tx_ttnews%5Btt_news%5D=895 (дата звернення: 20.08.2025). - Іоан (Боднарчук). — Вікіпедія (укр.). URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Іоан_(Боднарчук)
(дата звернення: 20.08.2025). - З історії УАПЦ: Львівська єпархія ПЦУ. — uaoc.lviv.ua.
URL: https://uaoc.lviv.ua/jeparkhija/ (дата звернення: 20.08.2025).
- Українська автокефальна православна церква. — RISU.
URL: https://risu.ua/ukrajinska-avtokefalna-pravoslavna-cerkva_n33544
(дата звернення: 20.08.2025). - Народний Рух України. — Вікіпедія.
URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Народний_Рух_України
(дата звернення: 20.08.2025). - Мстислав (Скрипник). — Вікіпедія (укр.). URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Мстислав_(Скрипник) (дата звернення: 20.08.2025).
- Об’єднавчий собор українських православних церков (2018). — Вікіпедія.
URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Об%27єднавчий_собор_українських_православних_церков (дата звернення: 20.08.2025). - Томос про автокефалію Православної церкви України. — Вікіпедія.
URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Томос_про_автокефалію_Православної_церкви_України
(дата звернення: 20.08.2025).
