Православ’я і «Новий світовий порядок»: глобальні виклики, міжрелігійні кризи, роль політичної влади та місія Церкви в умовах світових конфліктів

Віктор Бедь —
доктор богословських наук, доктор юридичних наук, професор, академік
Карпатський університет імені Августина Волошина
Ужгородська українська богословська академія
Міжнародна академія богословських наук

м. Ужгород, Україна
15 серпня 2025 р.

Анотація

У статті представлено комплексний богословсько-політичний аналіз феномену «Нового світового порядку» (НСП) у контексті глобальних викликів для православ’я, інших релігій, міжнародного права та світового порядку. Розкрито історичні витоки та ідеологічні засади НСП, його вплив на релігійну сферу, зокрема на Православну Церкву України (ПЦУ), та окреслено загрози, пов’язані з діяльністю Російської Православної Церкви (РПЦ) і підпорядкованих їй структур в Україні. Проаналізовано український та міжнародний досвід взаємодії держави і релігійних інституцій у сфері духовної безпеки.

Особлива увага приділена значенню та історичній тяглості ПЦУ, її місцю у сучасному світі, викликам і загрозам у релігійно-церковному середовищі в умовах НСП, а також позитивному внеску ПЦУ у захист духовної ідентичності, моральних цінностей і національних інтересів України під час російсько-української війни. Розглянуто кризові явища у християнських конфесіях та інших світових релігіях, політичну інструменталізацію віри, а також участь окремих релігійних структур у підтримці чи протидії агресивним політичним режимам.

У статті запропоновано рекомендації для держави, Церкви та громадянського суспільства щодо зміцнення духовної безпеки, протидії антиукраїнській діяльності релігійних організацій, збереження міжконфесійної єдності та розвитку міжнародної присутності ПЦУ. Автор робить висновок про необхідність єдності зусиль Церкви, держави та суспільства для збереження національної ідентичності й духовної стійкості України в умовах глобальних трансформацій.

Ключові слова: Новий світовий порядок, Православна Церква України, Російська Православна Церква, Українська Православна Церква Московського патріархату, духовна безпека, релігійна політика, геополітика, міжрелігійні конфлікти, російсько-українська війна.

Abstract

The article presents a comprehensive theological and political analysis of the phenomenon of the “New World Order” (NWO) in the context of global challenges facing Orthodoxy, other religions, international law, and the world order. It examines the historical origins and ideological foundations of the NWO, its impact on the religious sphere—particularly on the Orthodox Church of Ukraine (OCU)—and identifies threats associated with the activities of the Russian Orthodox Church (ROC) and its subordinate structures in Ukraine. The study analyzes both Ukrainian and international experiences of interaction between the state and religious institutions in the field of spiritual security.

Special attention is devoted to the significance and historical continuity of the OCU, its place in the modern world, challenges and threats within the religious and ecclesiastical environment under the NWO, as well as the OCU’s positive contribution to protecting Ukraine’s spiritual identity, moral values, and national interests during the Russian-Ukrainian war. The article also explores crisis phenomena within Christian denominations and other world religions, the political instrumentalization of faith, and the involvement of certain religious structures in supporting or opposing aggressive political regimes.

The article proposes recommendations for the state, the Church, and civil society aimed at strengthening spiritual security, countering anti-Ukrainian activities of religious organizations, preserving interfaith unity, and enhancing the OCU’s international presence. The author concludes that unity among the Church, the state, and society is essential for preserving Ukraine’s national identity and spiritual resilience amid global transformations.

Keywords: New World Order, Orthodox Church of Ukraine, Russian Orthodox Church, Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate,  spiritual security, religious policy, geopolitics, interreligious conflicts, Russian-Ukrainian war.

Вступ

Глобальні трансформації початку ХХІ століття, зумовлені політичними, економічними, технологічними, культурними та духовними процесами, супроводжуються безпрецедентним загостренням міжнародних відносин і регіональних конфліктів [4]. У цьому контексті формується концепція «Нового світового порядку» (НСП), що відображає прагнення впливових світових політичних провідників та сил вибудувати нову архітектуру міжнародних відносин на основі глобалістських, секулярних та часто технократичних принципів [10][11].

Особливої актуальності ця тема набуває через її безпосередній вплив на релігійну сферу — один із ключових чинників формування ідентичності та суспільної стабільності. Водночас релігія нерідко використовується для штучного розпалювання міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів на духовному підґрунті, створення політичних протистоянь, за якими приховуються корисливі інтереси, підступні наміри та агресивні дії. Прикладами цього є російсько-українська війна (2014–2025), яка має не лише політичний і військовий, а й глибокий духовно-цивілізаційний вимір; тривале та криваве військове протистояння між Ізраїлем і Палестиною; напружені відносини між Ізраїлем та Іраном, що містять у собі загрозу масштабної ескалації; а також зростання небезпеки збройного конфлікту між Китаєм і Тайванем. Усі ці події демонструють, як глобальні та регіональні геополітичні процеси здатні залучати релігійні інституції до конфліктів, загрожуючи їхній духовній місії та внутрішній єдності [13][14].

Метою цієї статті є богословсько-політичний аналіз феномену НСП у світлі сучасних викликів для православ’я, інших релігій, міжнародного права та світового порядку, а також у контексті забезпечення і захисту прав і свобод громадян. Особливу увагу приділено українському вимірові проблеми: діяльності Православної Церкви України (ПЦУ), колабораційній діяльності структур Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні, зокрема її підрозділу — так званої Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП), а також ролі політичної влади й держави у забезпеченні духовної безпеки [2][16][19].

«Новий світовий порядок»: визначення, витоки та ідеологічні основи

Поняття «Новий світовий порядок» (НСП) має складну історію і багатовимірний зміст. У сучасному політичному дискурсі воно позначає комплекс ідей та механізмів, спрямованих на формування глобальної системи управління, що передбачає перерозподіл впливу між провідними державами та транснаціональними структурами [4][10].

Витоки концепції можна знайти у післявоєнних міжнародних угодах, які заклали основи системи колективної безпеки (Статут ООН, 1945 р.) [4]. Після завершення «холодної війни» термін активно використовувався для опису нової геополітичної реальності, що виникла внаслідок розпаду московського комуністично-радянського тоталітарного СРСР та домінування західних демократій у світовій політиці [11].

Ідеологічна основа НСП у його сучасних інтерпретаціях часто пов’язується з такими напрямами:

Ліберальний інтернаціоналізм, що просуває глобальні стандарти демократії та прав людини;

Технократизм, який надає перевагу управлінським рішенням, заснованим на експертних оцінках та глобальних інституційних механізмах;

Секуляризм, що прагне усунути релігійні системи з політичної та культурної сфер [5][13].

Водночас, у сучасній світовій практиці спостерігаються й інші небезпечні прототипи «нового порядку», що вступають у суперечність як із міжнародним правом, так і з традиційними духовно-моральними цінностями:

Відновлення тоталітарних і авторитарних моделей управління, зокрема повернення до комуністично-радянських методів у політиці, пропаганді та репресіях (прикладом є сучасна політика Російської Федерації);

Зміцнення та легітимація агресивних імперських амбіцій у поєднанні з гібридними війнами та інформаційними маніпуляціями;

Розквіт популізму і прихід до влади у низці країн Європи та США лідерів і політичних сил, що зловживають суспільними емоціями, нехтують конституційними принципами та підривають міжнародну стабільність;

Радикалізація та фрагментація міжнародної спільноти, що призводить до зростання міждержавних конфліктів та криз довіри між народами.

У релігійно-богословському вимірі НСП постає як виклик традиційним духовним цінностям, оскільки глобалістські моделі часто пропонують універсалістську етичну платформу, яка може суперечити конфесійним догматам [1][2]. Тоталітарні ж режими та популістські рухи, навпаки, породжують іншу небезпеку — вони прагнуть підпорядкувати Церкву політичним інтересам, використовуючи її авторитет для легітимації власної влади, що веде до спотворення духовної місії, руйнування церковної єдності та моральної деградації суспільства.

Для православ’я ці процеси означають необхідність зберігати вірність Євангельській істині і церковним канонам, поєднуючи відкритий діалог зі світом із чітким відмежуванням від будь-яких форм маніпуляції вірою, співпраці з режимами, що порушують гідність людини, та від підміни християнських цінностей політичною доцільністю [3][14].

Роль політичної влади та держави у релігійно-церковних процесах

Держава та політична влада традиційно відіграють ключову роль у формуванні релігійного середовища, визначаючи правовий статус конфесій, регулюючи міжцерковні відносини та забезпечуючи реалізацію свободи віросповідання [4][7][19]. В умовах глобальних трансформацій, загострення міжнародних відносин та воєнних конфліктів ця роль суттєво зростає. Релігійні інституції можуть ставати як інструментами національної консолідації, так і об’єктами зовнішнього впливу чи штучно створеного протистояння, що особливо актуально в контексті концепції «Нового світового порядку» (НСП).

Український контекст

В умовах російсько-української війни (2014–2025) політична влада України отримала стратегічне завдання — забезпечити духовну безпеку держави [16][17]. Це передбачає:

• Захист національної ідентичності через підтримку традиційних для України конфесій, передусім Православної Церкви України (ПЦУ) [2][19] [20];
• Протидію антиукраїнській діяльності релігійних структур, підпорядкованих іноземним релігійним центрам держави-агресора — Російської Федерації, зокрема так званої Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП) [16][17];
• Регулювання державно-церковних відносин через чіткі законодавчі механізми відповідно до Конституції України [21] та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [7].

Попри окремі позитивні кроки у цьому напрямі, держава досі демонструє відсутність належної системності та стратегічного підходу у підтримці Православної Церкви України (ПЦУ) як духовної опори української нації та одного з ключових стовпів державності України. Відсутність спеціальної державної програми розвитку та утвердження ПЦУ обмежує її потенціал у формуванні національної та духовної єдності, просвітницької роботи, соціального служіння та міжнародної присутності [19].

Крім того, своєчасне і рішуче припинення діяльності антиукраїнських релігійних структур залишається значною мірою нереалізованим завданням. Зволікання дає змогу деструктивним політизованим чужинським релігійним впливам зберігати присутність у суспільному просторі, створюючи серйозні ризики для національної та духовної безпеки [16][17].

Міжнародний аспект

Досвід інших країн показує, що у світі, де діють механізми НСП, політична влада активно використовує релігійну сферу як елемент національної безпеки та міжнародної стратегії:

Польща проводить послідовну державну політику підтримки Римо-Католицької Церкви як фундаментального чинника національної ідентичності, інтегруючи її духовні, культурні та моральні цінності у сферу освіти, культури, соціального служіння та зовнішньої політики.

Ізраїль поєднує державні механізми із захистом юдаїзму як ключового чинника національної і духовної єдності, водночас адаптуючи політику до міжрелігійних викликів і загроз безпеці.

Греція підтримує закріплений у конституції особливий статус Православної Церкви Греції (Елладської Православної Церкви), розглядаючи її як одного з головних гарантів культурної тяглості, духовної спадщини та ідентичності грецької нації.

США, зберігаючи секулярну модель державного устрою, активно використовують релігійну дипломатію — зокрема за участю провідних протестантських деномінацій, а також частково католицької та православної церков — як інструмент «м’якої сили», залучаючи релігійні інституції до просування демократичних цінностей і зовнішньополітичних інтересів за кордоном.

Російська Федерація, використовуючи Російську Православну Церкву як геополітичний інструмент, демонструє негативний приклад, коли церковні структури стають складовою відновлення та утвердження тоталітарних методів внутрішнього управління, а також інструментом агресивної зовнішньої політики й пропаганди.

Ці приклади свідчать, що у світі, де посилюється конкуренція ідеологій та цінностей, держава, яка ігнорує духовний чинник, втрачає частину свого захисного та об’єднавчого потенціалу. Для України це означає, що інтеграція релігійної політики у сферу національної безпеки має бути не ситуативною, а стратегічною і системною.

Значення, історичність та перспективи розвитку Православної Церкви України

Православна Церква України (ПЦУ) є результатом багатовікових прагнень українського народу до церковної незалежності та збереження власної духовної ідентичності [2][3]. Її утворення відбулося шляхом об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та частини Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП) на Об’єднавчому Соборі у Києві 15 грудня 2018 року. Визнання її автокефалії Вселенським Патріархатом Варфоломієм І Архондонісом 5–6 січня 2019 року стало історичною подією, що завершила понад столітні дискусії про канонічний статус історичного Українського Православ’я. Початки цього шляху сягають апостольського благословення святого апостола українського Андрія Первозваного (33–70 рр. І ст.), заклавши новітні підвалини для подальшого утвердження і розвитку ПЦУ [1][3].

Історичне значення

ПЦУ відновлює безперервний зв’язок із:

• Свято-Андріївським апостольським благословенням (33–70 рр. н. е.);
• Скіфською єпархією — однією з перших у християнському світі (кінець І – середина ІХ ст.);
• Українською (Руською) Церквою з центром митрополії у Києві, створеною у 860–862 рр. за правління блаженного Оскольда, Великого князя (кагана) Київського з династії Кия;
• Утвердженням християнства у 988 році як державної релігії Русі за правління святого рівноапостольного Володимира, Великого князя Київського.

Цей розвиток було перервано внаслідок політичних і церковних підступних маніпуляцій Московського царства, а згодом Російської імперії, та одержавленої Російської Православної Церкви у 1686–1917 рр. [2][17]. Після повалення монархії в Росії та відновлення державності України у 1917 р. розпочався тривалий і тернистий шлях боротьби за відновлення церковної незалежності Української Церкви. У 1917–2018 рр. він включав створення, розвиток, переслідування і відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), а також створення і розвиток Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) у 1992–2018 рр. Завершенням цього історичного процесу стало відновлення канонічної самостійності ПЦУ у 2018–2019 рр., що стало не лише закономірним богословським і канонічним актом, а й визначним кроком у відновленні історичної справедливості, а також національної та духовної гідності українського народу.

Місце ПЦУ у сучасному світі

ПЦУ є основним виразником національно орієнтованого Православ’я в Україні, поєднуючи духовну традицію з активною пастирською діяльністю, особливо в умовах війни [2][16].

Вона виступає на міжнародній арені як голос українського народу, свідчачи про правду щодо російської агресії та закликаючи до глобальної солідарності [10][18].

Перспективи розвитку ПЦУ

Майбутнє ПЦУ залежить від:

• Системної підтримки держави, включно зі створенням спеціальної програми розвитку та утвердження ПЦУ як духовної основи української нації [19];
• Розширення міжнародних зв’язків і діалогу з іншими помісними Православними Церквами з метою досягнення повного визнання у православному світі [1][14];
• Активізації духовної, просвітницької, соціальної, капеланської та молодіжної роботи, що зміцнить присутність Церкви у суспільстві та підвищить її авторитет.

Виклики та загрози для ПЦУ в умовах НСП

Попри значні історичні здобутки та перспективи розвитку, Православна Церква України стикається з низкою серйозних викликів і загроз, що посилюються в умовах «Нового світового порядку».

1. Гібридна агресія з боку Російської Федерації та РПЦ проти України

Російська Федерація продовжує використовувати Російську Православну Церкву  як інструмент своєї геополітичної стратегії. Мета цього — підрив авторитету ПЦУ, національне та духовне розділення українського народу, а також просування єретичної, антихристиянської та антиукраїнської ідеології «русского міра» [16][17]. До таких дій належить і діяльність структур так званої Української Православної Церкви Московського патріархату на території України, які виступають складовою гібридної війни.

2. Інформаційно-пропагандистський тиск

У міжнародному міжцерковному просторі тривають скоординовані спроби дискредитації Держави України та ПЦУ через поширення дезінформації, політичні маніпуляції, розгортання паралельних церковних структур та застосування дипломатичного тиску з боку союзників РПЦ [18].

3. Маніпуляції у глобальному міжцерковному середовищі

У межах тенденцій НСП фіксується використання міжнародних організацій та міжрелігійних платформ для просування секулярних універсалістських ідеологем, що суперечать православному віровченню та богословським засадам [5][13].

4. Секуляризація та підміна цінностей

Зростання впливу секулярних моделей у світовій політиці, культурі та медіапросторі створює загрозу поступової маргіналізації християнських цінностей і витіснення їх з публічного простору [13][14].

5. Внутрішні виклики

ПЦУ потребує зміцнення кадрового потенціалу, розширення ресурсної бази та завершення структурного розбудування, активізації проповідницької, просвітницької, капеланської та соціальної діяльності, а також посилення міжнародного представництва [19].

Висновок: З огляду на ці фактори, збереження та розвиток ПЦУ в умовах НСП вимагає чітко сформованої та реалізованої державної стратегії підтримки і забезпечення духовної безпеки, а також скоординованих дій Церкви, держави та громадянського суспільства для ефективної протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам.

Криза в християнських церквах унаслідок світових політичних криз

Світові політичні кризи, зокрема воєнні конфлікти, економічні потрясіння та ідеологічні протистояння, безпосередньо впливають на внутрішній стан християнських церков [4][10]. У багатьох випадках це призводить до політизації духовного служіння, розколів і втрати довіри вірян.

В умовах сучасних викликів окремі церковні ієрархії, замість збереження пророчого голосу та євангельських принципів, стають на бік політичних режимів, тим самим втрачаючи духовну автономію [13][14]. Особливо це помітно на прикладі Російської Православної Церкви, яка від початку агресії Російської Федерації проти України у 2014 році і дотепер відкрито підтримує агресивну та віроломну політику Кремля, надаючи їй релігійне виправдання, а також сприяючи відновленню й утвердженню в Росії тоталітарного репресивного путінського режиму, що базується на кривавих і безбожних практиках колишнього московського комуністично-радянського Союзу РСР [16][17].

В Україні діяльність структур РПЦ, зокрема так званої УПЦ МП, стала чинником дестабілізації релігійного та суспільного життя. Їхня пропагандистська та колабораційна активність сприяє підриву єдності українського народу та легітимізації агресії Російської Федерації на міжнародному рівні [16][17].

Схожі процеси політичної інструменталізації релігії спостерігаються і в інших регіонах світу:

1. У Європі та світі, у позиції Римо-Католицької Церкви та папського престолу. Офіційна дипломатія Ватикану, яка традиційно намагається підтримувати діалог навіть із державами-агресорами, нерідко викликає непорозуміння та критику. Зокрема, загравання з путінським режимом у Москві та прагнення до «нейтрального» балансу у висловлюваннях щодо російсько-української війни призводять до розмиття моральних орієнтирів і створюють враження фактичного ігнорування агресії та злочинів проти людяності [22][23][24]. Така позиція породжує багато запитань як серед вірян, так і серед представників інших конфесій, адже християнське свідчення повинно однозначно ставати на бік правди та захисту жертв агресії, а не шукати компроміси зі злом [1][2].
2. У Латинській Америці, де частина католицьких і протестантських спільнот стає активними учасниками ідеологічних кампаній, пов’язаних із внутрішньополітичними протистояннями, ліворадикальними або праворадикальними рухами. Деякі церковні структури, втрачаючи нейтральну духовну позицію, відкрито підтримують певні політичні сили, що призводить до поляризації вірян і ослаблення морального авторитету Церкви у регіоні. У ряді випадків богословська риторика використовується як інструмент виправдання соціальних експериментів та політичних союзів, далеких від євангельських принципів [5][6].
3. У Близькому Сході, де християнські громади часто змушені балансувати між різними воюючими силами — як державними, так і недержавними утвореннями, — щоб зберегти своє фізичне існування. Це стосується, зокрема, Іраку, Сирії, Лівану та Палестини, де релігійні лідери опиняються під тиском протилежних сторін, а відкрите засудження насильства може спричинити переслідування або знищення громад. У таких умовах пастирська місія часто підміняється вимушеною політичною лояльністю, що ускладнює збереження незалежної духовної позиції та призводить до внутрішніх розколів [5][6].

Таким чином, політичні кризи не лише загострюють внутрішні суперечності в християнських церквах, але й створюють передумови для їхнього використання у геополітичних стратегіях, що суперечить християнському покликанню бути миротворцями та свідками істини [1][2].

Кризи в інших релігіях у контексті світових викликів

Глобальні політичні, соціальні та воєнні потрясіння впливають не лише на християнство, але й на інші світові релігії, спричиняючи глибокі внутрішні й зовнішні кризи.

Іслам

У мусульманському світі спостерігається загострення протистояння між поміркованими течіями та радикальними угрупованнями [5]. Воєнні конфлікти в Сирії, Іраку, Ємені, Афганістані та Судані призводять до політизації релігійних структур і використання ісламу як інструменту мобілізації у збройній боротьбі. Радикалізація створює глобальні загрози безпеці та ускладнює міжрелігійний діалог [6].

Важливим є й російський контекст. У Російській Федерації іслам — друга за чисельністю релігія після православ’я — активно використовується кремлівським режимом для легітимізації політики та мобілізації людських ресурсів у війні проти України (2014–2025). Окремі лідери офіційно підконтрольних мусульманських структур, зокрема в Чечні, Татарстані та Башкортостані, відкрито підтримують путінську агресію, благословляють участь мусульман у бойових діях на боці РФ [25], а чеченські формування Рамзана Кадирова відіграють значну роль у репресивних та каральних операціях як в Україні, так і всередині самої Росії [26].

Водночас існує і протилежна позиція: частина чеченських та дагестанських мусульман виступає проти кремлівської політики й воює у складі добровольчих формувань на боці України, зокрема батальйону імені Джохара Дудаєва [27] та батальйону імені імама Шаміля (Дагестанського батальйону) [28].

Юдаїзм

Єврейські громади світу переживають наслідки затяжного ізраїльсько-палестинського конфлікту [10]. Політична напруженість у регіоні впливає на внутрішню єдність діаспори, формує розбіжності у ставленні до державної політики Ізраїлю, а також стимулює зростання антисемітизму в різних країнах.

Реформаторські та протестантські церкви

У багатьох протестантських спільнотах зростає вплив секулярних тенденцій, що призводить до внутрішніх конфліктів щодо етичних питань, ролі жінок у духовному служінні, ставлення до ЛГБТ+ та концепції соціальної справедливості [13]. Це іноді знижує єдність і підриває місійну ефективність церков, особливо у країнах Заходу, де політично-коректні підходи часто конфліктують із традиційними біблійними принципами.

Інші релігійні домінації

Глобальні виклики торкаються й інших релігій, зокрема індуїзму, буддизму та новітніх релігійних рухів. Політичні конфлікти в Південній Азії, наприклад, між індусами та мусульманами в Індії, чи напруженість між буддистами та мусульманськими меншинами у М’янмі, свідчать про використання релігії як інструменту крайньої націоналістичної політики [5].

Таким чином, світові релігії опинилися перед спільним викликом: зберегти духовну автентичність і внутрішню єдність в умовах глобальної політизації та інструменталізації віри для досягнення політичних цілей [4][13].

Православ’я і глобальні конфлікти

Православ’я, як одна зі світових християнських традицій, у сучасних умовах зіткнулося з низкою викликів, що випливають із геополітичних протистоянь, внутрішньоцерковних суперечностей та тиску з боку політичних режимів [1][14]. Глобальні конфлікти, інформаційні війни, культурні трансформації та зростання авторитарних тенденцій безпосередньо впливають на міжцерковні відносини та внутрішню стабільність православних спільнот.

Одним із найбільш резонансних прикладів є протистояння між Російською Православною Церквою  та Константинопольським Патріархатом, іншими східними патріархатами, а також, зокрема, Православною Церквою України [2][3]. Після надання автокефалії Православній Церкві України Вселенським Патріархатом у 2019 році РПЦ в односторонньому порядку розірвала євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом  і почала кампанію політичного, інформаційного та дипломатичного тиску на ті церкви, які визнали ПЦУ. Це призвело до глибокої кризи єдності у православному світі та до утворення фактичних «розломів» у всеправославних відносинах [1][14].

У контексті російсько-української війни РПЦ не лише зберегла, а й посилила свою політичну залежність від Кремля, відверто підтримуючи його агресивну політику, надаючи їй ідеологічне та релігійне виправдання [16][17]. Офіційні заяви та проповіді керівництва РПЦ, зокрема Московського Патріарха Кирила Гундяєва, містять публічне схвалення воєнних дій Російської Федерації  проти України, виправдовуючи їх концепціями «святої війни» та «захисту традиційних цінностей», що по суті є маніпуляцією вірою та богослов’ям.

Структури РПЦ за кордоном, а також так звана Українська Православна Церква Московського патріархату  в Україні, діють як інструменти «м’якої сили» Росії, сприяючи поширенню кремлівських наративів у релігійному середовищі різних країн [16][18]. Через церковні канали здійснюється інформаційний вплив на православні громади, лобіювання проросійських позицій у міжцерковних організаціях та міжнародних міжрелігійних платформах.

Попри очевидну небезпеку, реакція української політичної влади на діяльність антиукраїнських структур РПЦ залишається частково недостатньою. Зволікання у законодавчих та адміністративних діях щодо обмеження їхнього впливу створює додаткові ризики для національної безпеки та духовної єдності країни [19]. Проблема полягає не лише у формальному статусі цих структур, але й у широкій мережі впливу на місцевому рівні, включно з парафіями, монастирями, релігійними навчальними закладами та медіаресурсами, що використовуються для поширення антиукраїнських ідей.

Таким чином, Православ’я сьогодні перебуває в стані глибокої трансформації. Ключовим завданням є відновлення соборності та взаємоповаги між помісними церквами, збереження богословської ідентичності та канонічного порядку, а також рішуча протидія використанню Церкви як інструмента політичної агресії та геополітичних маніпуляцій [1][14].

Проблема війни та релігійно-церковного буття

Війна є одним із найбільш руйнівних чинників для релігійного життя, оскільки вона змінює як умови здійснення духовної місії, так і саме сприйняття Церкви в суспільстві [4][10]. Збройні конфлікти призводять до фізичного знищення культових споруд, переслідувань духовенства, примусового переміщення вірян та загального падіння рівня релігійної безпеки.

Російсько-українська війна (2014 – 2025) стала найбільшим викликом для Українського Православ’я  з часу відновлення незалежності України у 1991 році. З початку широкомасштабної агресії у 2022 році зруйновано чи пошкоджено сотні храмів різних конфесій, зокрема ПЦУ [2][16]. Частина релігійних громад опинилася в окупації, де піддається тиску з боку російських спецслужб, військових і колаборантських структур РПЦ [17].

Міжнародний вимір війни також впливає на релігійне середовище. Конфлікти в Ізраїлі та Палестині, Іраку, Сирії чи Нігерії демонструють, що релігія часто стає мішенню у воєнних протистояннях або використовується як мобілізаційний ресурс [5][6]. Це підриває міжрелігійний діалог і створює довготривалі суспільні травми.

Проблема поєднання пастирської місії та умов війни вимагає від Церкви пошуку нових форм служіння:

• організація духовної та психологічної підтримки військових і цивільних;
• забезпечення гуманітарної допомоги;
• участь у міжнародних кампаніях за звільнення полонених і повернення депортованих дітей [2][19].

Таким чином, війна перетворює релігійну сферу на один із фронтів боротьби за ідентичність, правду та справедливість, і роль Церкви в цьому процесі є визначальною для збереження духовного та морального стрижня народу [1][2].

Позитивна оцінка діяльності Православної Церкви України  в умовах війни

Православна Церква України  у період російсько-української війни (2014 – 2025) стала одним із ключових інститутів, які забезпечують духовну, моральну та гуманітарну підтримку українського суспільства [2][19].

1. Захист духовної ідентичності та національних інтересів.

ПЦУ активно відстоює позицію, що російська агресія має не лише політичний та військовий, а й духовно-цивілізаційний вимір. Церква наголошує на необхідності збереження української духовної спадщини, засуджує єретичну, антихристиянську та антиукраїнську ідеологію «русского міра» та релігійне виправдання війни з боку РПЦ [1][17].

2. Гуманітарна та пастирська місія.

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну ПЦУ організувала мережу волонтерської допомоги, пунктів евакуації та прихистків для внутрішньо переміщених осіб. Священнослужителі ПЦУ надають духовну опіку пораненим, біженцям, родинам загиблих воїнів, а також несуть служіння у військових частинах як капелани [2][16].

3. Міжнародне представництво та інформаційна діяльність.

Предстоятель Православної Церкви України, Митрополит Київський і всієї України Епіфаній Думенко, бере активну участь у міжнародних заходах, доносячи правду про війну та закликаючи до підтримки України [2][18]. Через дипломатичні та міжцерковні канали ПЦУ розвиває зв’язки з іншими Православними Церквами та християнськими конфесіями, сприяючи консолідації міжнародної підтримки.

4. Соціальні та освітні ініціативи.

ПЦУ розширює роботу з молоддю, організовує освітні та просвітницькі програми, розвиває капеланське служіння спрямовані на формування моральних цінностей, розвиток громадянської свідомості та патріотизму [19].

Таким чином, ПЦУ виступає не лише релігійною інституцією, а й важливим суспільним чинником спротиву агресії, підтримки народу та відбудови держави.

Колабораційна діяльність УПЦ МП

Так звана Українська Православна Церква Московського Патріархату  упродовж російсько-української війни (2014 – 2025) неодноразово ставала об’єктом суспільної критики через звинувачення у співпраці з ворогом та поширенні проросійських наративів [16][17].

1. Політична та ідеологічна лояльність до Кремля.

Попри заяви про «самостійність», УПЦ МП зберігає духовну і канонічну єдність із РПЦ, яка відкрито підтримує військову агресію Росії проти України. Окремі ієрархи та священнослужителі УПЦ МП у своїх проповідях та публічних виступах ретранслюють тези російської пропаганди [17][18].

2. Колабораційна діяльність на окупованих територіях.

УПЦ МП в окупованих регіонах нерідко співпрацює з окупаційними адміністраціями, бере участь в організації пропагандистських заходів, а храми іноді використовуються як склади зброї або місця укриття російських військових [16].

3. Підрив національної єдності та безпеки.

Присутність УПЦ МП у публічному просторі використовується Російською Федерацією  як елемент гібридної війни, спрямованої на розкол українського суспільства та делегітимізацію української державності [17][19].

4. Реакція держави.

Попри численні кримінальні провадження та ініціативи щодо обмеження діяльності УПЦ МП, остаточне вирішення питання її правового статусу затягується, що дозволяє цій структурі зберігати значний вплив на релігійне життя країни [19].

Таким чином, УПЦ МП залишається одним із головних релігійно-ідеологічних  інструментів російського впливу в Україні, а протидія її діяльності потребує комплексних, невідкладних і рішучих заходів на рівні державної політики.

Прогнози, ризики та підміна понять

У сучасних умовах розвитку глобалізаційних процесів і продовження воєнних конфліктів прогнозування майбутнього релігійного середовища потребує врахування як внутрішніх, так і зовнішніх чинників [4][10][13].

1. Можливі сценарії розвитку релігійного життя.

Оптимістичний сценарій передбачає посилення ролі ПЦУ як духовної основи української нації, повне міжнародне визнання з боку всіх помісних Православних Церков та зміцнення її позицій у суспільстві [1][2].

Песимістичний сценарій передбачає збереження та навіть посилення впливу проросійських структур (зокрема УПЦ МП) внаслідок недостатніх державних заходів та ефективної пропагандистської діяльності РФ [16][17].

Сценарій стагнації можливий у разі відсутності системних реформ державно-церковних відносин та спеціальних державних програм підтримки ПЦУ [19].

2. Ризики для духовної та національної безпеки.

Основними ризиками є:

• політизація релігійних структур у внутрішніх конфліктах;
• зростання негативного впливу зовнішніх центрів на українське релігійне середовище;
• підрив міжконфесійного миру внаслідок гібридних інформаційних атак [5][6][18].

3. Підміна понять у глобальному дискурсі.

У межах «Нового світового порядку» спостерігається тенденція підміни традиційних християнських категорій і моральних принципів секулярними універсалістськими ідеологемами [13][14]. Це може призвести до втрати Церквою своєї пророчої функції, перетворення її на соціальний інститут без глибинного духовного змісту.

4. Необхідність стратегічних дій.

Для уникнення негативних сценаріїв необхідно:

• забезпечити законодавче та інституційне блокування антиукраїнської діяльності чужинських релігійних структур;
• розробити та впровадити державну програму розвитку ПЦУ;
• посилити міжнародну комунікацію Церкви та держави у сфері духовної дипломатії [2][19].

Рекомендації та висновки

Аналіз феномену «Нового світового порядку» та його впливу на релігійну сферу, зокрема на Православ’я  в Україні, свідчить про необхідність одночасного врахування богословських, політичних та безпекових чинників [1][4][10].

Рекомендації:

1. Державна стратегія духовної безпеки:

• Розробити й впровадити комплексну державну програму підтримки розвитку та утвердження ПЦУ як духовної опори української нації [2][19].
• Законодавчо закріпити механізми запобігання діяльності антиукраїнських релігійних структур, особливо тих, що підпорядковуються РПЦ, зокрема – УПЦ МП [16][17].

2. Посилення міжнародної присутності:

• Активізувати дипломатичні й міжцерковні контакти ПЦУ для розширення визнання серед Помісних Православних Церков [1][14].
• Поглиблювати участь у глобальних міжрелігійних ініціативах, зберігаючи при цьому богословську ідентичність.

3. Протидія підміні понять:

• Вести активний богословський і суспільний діалог щодо збереження традиційних християнських принципів і цінностей у світовій етиці [13][14].
• Формувати критичне мислення у вірян через освіту, просвітництво й пастирське наставництво.

4. Міжконфесійна єдність і співпраця:

• Поглиблювати співпрацю між конфесіями України в питаннях миру, гуманітарної допомоги та протидії дезінформації [5][6].
• Створювати платформи для обговорення духовних, етичних і суспільних викликів у багатоконфесійному середовищі.

Висновки:

Православ’я в Україні, представлене передусім Православною Церквою України, має історичну і духовну місію бути центром національної консолідації та збереження ідентичності в умовах глобальних викликів [2][3][19]. Протистояння агресії РФ, політичним маніпуляціям і підміні цінностей вимагає єдності Церкви, держави та суспільства. У цьому контексті ПЦУ стає не лише релігійним інститутом, але й духовним стрижнем української державності.

Список використаних джерел

1. Вселенський Патріархат — офіційні заяви і документи з питань автокефалії та міжцерковних відносин. URL: https://www.patriarchate.org (дата звернення: 15.08.2025).
2. Православна Церква України (ПЦУ) — офіційні новини, рішення Синоду, звернення Предстоятеля. URL: https://www.pomisna.info (дата звернення: 15.08.2025).
3. Рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату щодо автокефалії ПЦУ (2018). URL: https://www.patriarchate.org/-/ecumenical-patriarchate-grants-autocephaly-to-the-orthodox-church-of-ukraine (дата звернення: 15.08.2025).
4. Статут ООН — принципи міжнародного права та суверенітету. URL: https://www.un.org/en/about-us/un-charter (дата звернення: 15.08.2025).
5. ОБСЄ — Офіс з демократичних інститутів і прав людини (ODIHR) — доповіді про свободу релігії та переконань. URL: https://www.osce.org/odihr (дата звернення: 15.08.2025).
6. US Commission on International Religious Freedom — щорічні звіти. URL: https://www.uscirf.gov (дата звернення: 15.08.2025).
7. Верховна Рада України — Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12 (дата звернення: 15.08.2025).
8. Міністерство культури та інформаційної політики України — матеріали про державно-церковні відносини. URL: https://mkip.gov.ua (дата звернення: 15.08.2025).
9. Національна академія наук України (НАНУ) — публікації з релігієзнавства та богослов’я. URL: https://www.nas.gov.ua (дата звернення: 15.08.2025).
10. BBC News — міжнародна аналітика та репортажі про релігійні й політичні конфлікти. URL: https://www.bbc.com (дата звернення: 15.08.2025).
11. Reuters — глобальні новини про війни, політику та релігію. URL: https://www.reuters.com (дата звернення: 15.08.2025).
12. The Guardian — аналітичні статті про вплив політики на релігію. URL: https://www.theguardian.com (дата звернення: 15.08.2025).
13. Pew Research Center — «Religious Belief and National Belonging in Central and Eastern Europe», 2017. URL: https://www.pewresearch.org/religion/2017/05/10/religious-belief-and-national-belonging-in-central-and-eastern-europe/ (дата звернення: 15.08.2025).
14. Olszański, Tadeusz A. — “Ukraine: a decisive blow to the Moscow Patriarchate?”, OSW (Centre for Eastern Studies), 19.04.2023.
    URL: https://www.osw.waw.pl/en/publikacje/osw-commentary/2023-04-19/ukraine-a-decisive-blow-to-moscow-patriarchate (дата звернення: 15.08.2025).
15. Pew Research Center — «Global Religious Futures» (статистика релігійності, глобальні тренди). URL: https://www.pewresearch.org/religion (дата звернення: 15.08.2025).
16. Служба безпеки України (СБУ) — офіційні повідомлення про антиукраїнську діяльність структур РПЦ та УПЦ МП. URL: https://ssu.gov.ua (дата звернення: 15.08.2025).
17. Український інститут національної пам’яті (УІНП) — аналітичні матеріали про роль РПЦ у війні РФ проти України. URL: https://uinp.gov.ua (дата звернення: 15.08.2025).
18. Atlantic Council — звіти про використання релігії в гібридній війні РФ. URL: https://www.atlanticcouncil.org (дата звернення: 15.08.2025).
19. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) — офіційні матеріали про державно-церковні відносини. URL: https://dess.gov.ua (дата звернення: 15.08.2025).
20. Карпатський університет імені Августина Волошина — офіційний сайт, матеріали про наукову, освітню та духовно-просвітницьку діяльність. URL: https://kau.com.ua/ (дата звернення: 15.08.2025).
21. Верховна Рада України — Конституція України. URL:
    https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 15.08.2025).
22. Catholic Standard. Pope Francis walks tightrope on Russia’s war in Ukraine, says church historian. URL: https://www.cathstan.org/voices/pope-francis-walks-tightrope-on-russias-war-in-ukraine-says-church-historian (дата звернення: 15.08.2025).
23. Le Monde. Pope Francis, three years of missteps and errors in judgment on the war in Ukraine. URL: https://www.lemonde.fr/en/international/article/2025/04/22/pope-francis-three-years-of-missteps-and-errors-in-judgment-on-the-war-in-ukraine_6740523_4.html (дата звернення: 15.08.2025).
24. Ukraine’s Catholics express hurt over Pope’s war stance. URL: https://www.reuters.com/world/europe/ukraines-catholics-express-hurt-over-late-popes-war-stance-2025-04-21 (дата звернення: 15.08.2025).
25. Islam in Russia. URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Islam_in_Russia (дата звернення: 15.08.2025).
26. Marlène Laruelle. Russia at War and the Islamic World. URL: https://www.ifri.org/en/publications/notes-de-lifri/russie-neeo/russia-war-and-islamic-world (дата звернення: 15.08.2025).
27. Chechen volunteers on the side of Ukraine. URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Chechen_volunteers_on_the_side_of_Ukraine (дата звернення: 15.08.2025).
28. Imam Shamil Dagestan Battalion (Ukraine). URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Imam_Shamil_Dagestan_Battalion_(Ukraine) (дата звернення: 15.08.2025).