85 років від початку повзучої окупації Карпатської України пронацистським режимом Королівства Угорщини (12 листопада 1938)
12 листопада 1938 року на підставі рішення так званого Першого Віденського арбітражу від 2 листопада цього ж року, що відбувся під безпосереднім диктатом нацистського Третього Рейху, цинічно ігноруючи національні інтереси та право українців Карпатської України на національне самовизначення, парламент пронацистського режиму Королівства Угорщини на чолі з регентом Міклошем Горті нахабно включив до складу своєї держави 1537 км ² території тогочасного Закарпаття.
Ганебний так званий Перший Віденський арбітраж було проведено 2 листопада 1938 року у Відні, в Бельведерському палаці за участі міністрів закордонних справ Німеччини — Йоахіма фон Ріббентропа та Італії — Галеаццо Чіано для розв’язання «угорського питання» в Чехословацькій Республіці, до складу якої відповідно до рішення міжнародного Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року вимушено було включено й українські землі тогочасного Закарпаття. Необхідність врегулювання угорсько-чехословацького територіального конфлікту на вимогу Королівства Угорщини (на той час політично-військового союзника гітлерівської нацистської Німеччини) була прописана в Мюнхенській угоді, підписаній 30 вересня 1938 року за участі прем’єр-міністра Британії – Невілома Чемберлена, прем’єр-міністра Французької Республіки – Едуарда Даладьє, рейхсканцлера нацистського Третього Рейху – Адольфа Гітлера та прем’єр-міністра фашистського Королівства Італії – Беніто Муссоліні.
1 жовтня 1938 року пронацистський режим Королівства Угорщини, посилаючись на додаткові додатки до Мюнхенської угоди від 30 вересня 1938 року, почав вимагати від Чехословацької Республіки розпочати переговори щодо урегулювання міждержавних угорсько-чехословацьких територіальних претензій. Під міжнародним тиском Чехословаччина була вимушена з цією пропозицією Королівства Угорщини погодитися. 4 жовтня 1938 року, напередодні угорсько-чехословацьких переговорів, пронацистський уряд Королівства Угорщини запропонував гітлерівській Німеччині приєднати Підкарпатську Русь (Закарпаття) до Угорщини. Таку пропозицію Угорщини було підтримано урядом Польської Республіки, яка боялася, що у випадку надання автономії українцям Закарпаття, в Польщі також активізується український рух за автономію чи навіть за відновлення незалежності Західноукраїнської Республіки.
Не зважаючи на непомірні вимоги і підступну протидію з боку офіційного Будапешту, зважаючи на складну міжнародну ситуація та зростаючий рух боротьби українців Закарпаття за свої політичні права щодо здобуття адміністративно-територіальної автономії, яка була обумовленої в рішенні Сен-Жерменського міжнародним мирного договору від 10 вересня 1919 року, уряд Чехословацької Республіки нарешті (через 19 років взятих на себе зобов’язань) 8 жовтня 1938 року ухвалив рішення створити перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі із Андрієм Бродієм (прихильником мадярофілського напрямку). До складу першого автономного уряду Підкарпатської Русі також увійшли: Е. Бачинський, І. П’єщак, С. Фенцик (представники русофільського напрямку) та А. Волошин, Ю. Ревай (представники українофільського напрямку).
З 9 по 13 жовтня 1938 року Чехословацька Республіка, під міжнародним тиском, провела переговори з Королівством Угорщини, які пройшли у Комарно на словацькому березі Дунаю.
Делегацію від словацької сторони представляли прем’єр-міністр автономної Словацької Республіки у складі Чехословаччини Йозеф Тисо, міністр юстиції Фердинанд Дюрчанський і генерал Рудольф Вієст. Уряд Чехословацької Республіки репрезентував доктор Іван Крно, політичний директор чехословацького міністерства закордонних справ, в ранзі надзвичайного і повноважного посла. Автономну Підкарпатську Русь представляв Іван Парканій, міністр без портфеля автономного уряду українців тогочасного Закарпаття у складі Чехословацької Республіки. Уповноваженими представниками пронацистського режиму Королівства Угорщини були міністр закордонних справ Калман Кан’я і міністр освіти Пал Телекі.
Королівство Угорщини висловило вимогу передати до складу його держави територію південної Словаччини та Підкарпатської Русі (з 26 жовтня 1938 року – Карпатська Україна) включно до лінії Девін — Братислава — Нітра — Тлмаче — Левіце — Лученец — Рімавска Собота — Єлшава — Рожнява — Кошиці — Требішов — Павловце-над-Угом — Ужгород — Мукачево — Виноградов, та селища Нове Место та місто Шагі. У 1930 році на цій території проживало 23 % населення Словаччини та Підкарпатської Русі. Поряд із цим, знахабніла угорська урядова делегація зажадала, щоб на іншій території Словаччини і Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки було проведено під міжнародним контролем (найперше – гітлерівської Німеччини та фашистської Італії) плебісцит, на якому словаки і українці мали би висловитися на предмет вияву свого бажання входити чи ні до складу Королівства Угорщини.
На угорські територіальні вимоги, урядова делегація Чехословацької Республіки внесла пропозицію створити угорську адміністративно-територіальну автономію на теренах Східної Словаччини у складі Чехословаччини. Звичайно, що угорська сторона відкинула дану пропозицію Чехословацької Республіки, як і ніші компромісні пропозиції Праги. В кінці дня 13 жовтня 1938 року угорська сторона заявила про те, що переговори є безперспективні та зайшли у глухий кут, тому Королівство Угорщини просить уповноважених представників від чотирьох держав підписантів Мюнхенської угоди (30 вересня 1938) виступити арбітрами у спірному територіальному питанні між Королівством Угорщини та Чехословацькою Республікою. У цій ситуації, зважаючи на непомірно зростаючи агресивні апетити з територіальних претензій у Європі з боку нацистського Третього Рейху, та, зокрема, пронацистського режиму Королівства Угорщини – політично-військового союзника Адольфа Гітлера, представники Великої Британії та Франції вирішили не брати участь у вирішенні даного територіального спору. За цих умов, із зрозумілих причин, «міжнародними арбітрами» виступили міністр закордонних справ нацистського Третього Рейху Йоахім фон Ріббентроп та міністр закордонних справ фашистського Королівства Італії Галеаццо Чіано.
Цього ж дня, 13 жовтня, пронацистський режим Королівства Угорщини оголосив часткову військову мобілізацію. Зважаючи на загрозу військової агресії з боку Королівства Угорщини, Чехословаччина ввела воєнний стан у прикордонних районах чехословацько-угорського міждержавного кордону.
Непоступливість та нахабство пронацистського режиму Королівства Угорщини були настільки обурливими, що надалі навіть Адольф Гітлер дав вказівку своєму міністру закордонних справ Йоахіму фон Ріббентропу переконливо рекомендувати угорській стороні у даному територіальному спорі дотримуватися принципів етнічно-територіального поділу. Відтак, під фактичним примусом офіційного Берліну, Будапешт та Прага погодилися на вирішення угорсько-чехословацького територіального спору по нововизначеній так званій «лінії Ріббентропа», в основу якої було закладено принцип територіального поділу за етнічними ознаками наявного населення. При цьому офіційний нацистський Берлін, в дані ситуація, волів діяти на міжнародному рівні без особливого розголосу та висвітлення його участі в цьому процесі.
17 жовтня 1938 року політично-територіальну ситуацію, з таємної подачі Королівства Угорщини, навколо Підкарпатської Русі загострила Польська Республіка на чолі із президентом Ігнацієм Мосцицьким. Офіційна Варшава внесла пропозицію розділити всю територію Підкарпатської Русі (тогочасного Закарпаття) між Польською Республікою, Королівством Угорщини та Королівством Румунії. Одночасно із цим, зі свого боку, Польща підтягнула до кордону з Чехословаччиною свої війська.
Нацистський Третій Рейх погодився з пропозицією розділення Карпатської України та створення польсько-угорського кордону, чого домагалися Королівство Угорщини та Польська Республіка, за мова передачі Німеччині Данцизького коридору за рахунок польської держави, що у свою чергу було категорично відхилено польською стороною.
В цих важких міжнародних умовах, промадярський прем’єр-міністр автономного уряду Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки Андрій Бродій, у зговорі з пронацистським режимом Королівства Угорщини на чолі із регентом Міклошем Горті, проводив роботу щодо підтримки проведення плебісциту на предмет волевиявлення українців Закарпаття про входження до складу Угорщини. Звичайно, що така промадярська позиція Андрія Бродія та його мадярських поплічників не відповідала національним інтересам та реальним бажанням українців Закарпаття. Окрім того, таку промадярську політику автономного уряду Андрія Бродія не підтримувала і офіційна Прага. Тож, 25 жовтня 1938 року Андрій Бродій був усунутий з посади прем’єр-міністра автономного уряду Підкарпатської Русі та заарештований у Празі за державну зраду.
26 жовтня 1938 року новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі у складі Чехословацької Республіки офіційною Прагою було призначено доктора Августина Волошина, голову Християнсько-народної партії, який стояв на українських позиціях, був згідний розглядати угорські територіальні претензії в межах населених пунктів населених переважно угорцями і цілковито відкидав пропозицію щодо проведення вищезазначеного плебісциту.
Також, після формування новопризначеного автономного уряду на чолі із Августином Волошиним, Підкарпатську Русь було перейменовано у Карпатську Україну.
В цей же період, пронацистському режиму Королівства Угорщини вдалося схилити у більші мірі на свою сторону нацистський режим Третього Рейху на чолі із Адольфом Гітлером та фашистського Королівства Італії на чолі із диктатором Беніто Муссоліні. Відтак, уже на 27 жовтня 1938 року італійський міністр закордонних справ Галеаццо Чіано та німецький міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп зійшлися у спільні позиції про те, що вирішення угорсько-чехословацьких територіальних претензій не повинні обмежуватися лінією територіально-етнічного розділення. І погодилися з тим, що до Королівства Угорщини слід передати і такі міста, як Кошиці, Ужгород та Мукачево. Що у свою чергу, ставило у надзвичайно складну ситуацію Карпатську Україну щодо збереження її господарсько-економічного потенціалу.
Надалі, 29 жовтня 1938 року, ігноруючи національними інтересами чехів, словаків та українців у складі Чехословацької Республіки, пронацистський режим Королівства Угорщини – політично-військовий союзник Адольфа Гітлера звернувся до нацистського Третього Рейху та фашистського Королівства Італії провести міжнародний арбітраж з вищезазначених питань. При цьому, умови та результати майбутнього так званого міжнародного арбітражу, попередньо і таємно, було узгодженні між офіційними Будапештом, Берліном і Римом на користь угорської сторони.
Відтак, пронацистський режим Королівства Угорщини, зокрема за участі угорських диверсантів із націоналістичної організації «Сабадчапаток», розпочав підривну та терористичну діяльність проти Карпатської України. Відповідно, ініціювання пронацистським режимом Королівства Угорщини на чолі з регентом Міклошем Горті на свою користь засідання так званого Першого Віденського арбітражу стало продовженням угорської зовнішньої агресивної політики щодо Чехословацької Республіки та у її складі автономних Словаччини і Карпатської України, яка відповідала такій же міжнародній агресивній політиці нацистського Третього Рейху в Європі на той час.
Так званий міжнародний арбітраж з розгляду угорсько-чехословацьких територіальних претензій розпочав свою роботу опівдні 2 листопада 1938 року в Бельведерському палаці Відня. На пропозицію чехословацького міністра закордонних справ Франтішка Хвалковського про те, щоб арбітраж заслухав окрім офіційного представника Праги і думку прем’єр-міністра автономного уряду Словаччини Йозефа Тісо чи його міністра Івана Крно та прем’єр-міністра автономного уряду Карпатської України Августина Волошина, німецький міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп категорично виступив проти. Німецький дипломат, підтриманий угорською та італійською сторонами, мотивував таку відмову тим, що Йозеф Тісо, Іван Крно та Августина Волошин були делегатами єдиної делегації від Чехословацької Республіки і тому не можуть розглядатися міжнародним судом як самостійні треті сторони в ході засідання так званого арбітражу.
Тож, у ході так званого Першого Віденського арбітражу представники нацистської Німеччини і фашистського Королівства Італії були на стороні пронацистського режиму Королівства Угорщини – політично-військового союзника гітлерівської Німеччини та сприяли розв’язанню питання щодо задоволення територіальних претензій Угорщини до Чехословацької Республіки, пов’язаних із переглядом Тріанонського договору 1920 року.
За результатами Першого Віденського арбітражу Чехословацька Республіка була зобов’язана передати Королівству Угорщини значні території Південної Словаччини та Південної Карпатської України на південь від лінії Собота — Єлшава — Рожнява — Кошице — Міхаляни — Вельке Капушани — Ужгород — Мукачево — кордон із Румунією. За Чехословацькою Республікою було залишено західнословацькі міста Братислава і Нітра в обмін на передачу Королівству Угорщини трьох спірних східних міст і чотирьох населених пунктів у центральному регіоні. Загальна площа переданої під примусом угорській стороні території становила 11 927 км² (із них 10 390 км² за рахунок Словаччини і 1537 км² – Карпатської України), на ній проживало близько 1 060 000 осіб. Відтак всі вищезазначені території автономних Словаччини та Карпатської України у складі Чехословацької Республіки були анексовані військами пронацистського режиму Королівства Угорщини.
Надалі, 12 листопада 1938 року, як зазначалося вище, парламент пронацистського режиму Королівства Угорщини на чолі з регентом Міклошем Горті нахабно включив до складу своєї держави, зокрема, 1 537 км² території Карпатської України (тогочасного Закарпаття) та увів свої війська.
За таких умов автономний уряд Карпатської України на чолі з доктором Августином Волошином був змушений переїхати з Ужгорода до Хуста.
Проте рішення так званого Першого Віденського арбітражу не задовольнили непомірні політично-територіальні апетити пронацистського режиму Королівства Угорщини, яка бажала отримати контроль над усією Словаччиною і Карпатською Україною. Тож незабаром, у березні 1939 – жовтні 1944 рр., пронацистський режим Королівства Угорщини на чолі з регентом Міклошем Горті у військовий спосіб досяг своєї агресивної мети – здійснив варварську окупацію всієї території Карпатської України, яка 15 березня 1939 року в умовах розпаду Чехословацької Республіки проголосила свою державну незалежність.
За результатами угорської окупації Карпатської України в 1938/1939 – 1944 рр. було знищено близько 300 000 осіб із числа мешканців тогочасного Закарпаття. Угорські кати в цей же період відзначилися небаченою жорстокістю та звірством, удаючись до страшних катувань та знущань над мирними мешканцями краю, особливо жорстоко переслідуючи і убиваючи патріотично налаштованих українців, піддаючи масовим репресіям представників єврейської національності та ромської народності.
У ході Другої світової війни (1939–1945) держави-союзники антигітлерівської коаліції оголосили рішення так званого Першого Віденського арбітражу юридично скасованими, як було скасовано і рішення підступної міжнародної Мюнхенської угоди. Надалі ці положення міждержавної угоди було підтверджено на Паризькій мирній конференції 10 лютого 1947 року шляхом підписання мирного договору з Угорщиною, стаття 1 (4a) якого свідчила: «Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року оголошується юридично скасовані».
У повоєнний період, Карпатська Україна під назвою Закарпатська Україна, у відповідності до «Маніфесту про об’єднання Закарпаття з Радянською Україною», ухваленого рішенням Першого з’їзду народних комітетів краю від 26 листопада 1944 року в м. Мукачево та міжнародного договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою від 29 червня 1945 року ухваленого у м. Москва увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Згідно із зазначеним міжнародним договором між Союзом РСР та Чехословаччиною «Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору від 10 вересня 1919 року, укладеного в Сен-Жермен-ан-Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької Республіки, возз’єднується, в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін, з своєю прадавньою батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 22 січня 1946 року Закарпатську Україну було перетворено на Закарпатську область Української Радянської Соціалістичної Республіки із центром в м. Ужгород.
В наслідок закулісних повоєнних домовленостей офіційної комуністичної Москви з Чехословаччиною, Румунією та Угорщиною, колишня Карпатська Україна (історичне Українське Закарпаття), після входження до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки під окупацією московського комуністично-радянського Союзу Радянських Соціалістичних Республік втратила ряд своїх історичних територій, які разом із українським населенням було передано зазначеним державам-сусідам. Зокрема, українські населенні пукти по лінії річки Тиса з боку румунського кордону на користь Румунії з українським населенням біля 100 000 чоловік, українські населені пункти Прящівщини було віддано Чехословацькій Республіці з українським населенням біля 300 000 чоловік та ряд українських населених пунктів у районах Боршод-Абауй-Земплен і Сатмар-Береґ залишилися у складі Угорщини.
24 серпня 1991 року, з ласки Божої, українська нація відновила незалежність своєї багатотисячолітньої Держави Україна, у складі якої є, зокрема, і історичне Українське Закарпаття.
Віктор БЕДЬ,
Карпатський університет імені Августина Волошина
