Володимир Сосюра. Вона в світі єдина, одна

Такої ідеологічної інквізиції, якої зазнав В.Сосюра за один лиш вірш «Любіть Україну», світ доти не бачив

2 липня 1951 р. центральний орган Комуністичної партії Радянського Союзу газета “Правда” у статті “Проти ідеологічних перекручень у літературі” – за підписом першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича – різко засудила вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”. Один-єдиний… Ось про що йшлося:

– Вірш В.Сосюри “Любіть Україну” викликає почуття розчарування і протесту… Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бандера і тому подібні.

Зважте, так лунають судові вироки, а не літературні рецензії.

Від 1947 р. Москва через поставлених намісників розпочала гоніння на провідних українських письменників – Максима Рильського, Юрія Яновського, Михайла Рудницького, Івана Сенченка, Андрія Патруса–Карпатського, Дмитра Косарика та інших. У спеціальній постанові критики зазнала й національна наука, зокрема, були засуджені праці Інституту історії АН УРСР “Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі”, “Незламний дух великого українського народу”, “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України” тощо.

Проте у липні 1951 г. мав місце безпрецедентний випадок у літературному процесі СРСР, коли вся стаття присвячувалась одній ліричній мініатюрі, що напередодні декади… дружби видрукував ленінградський журнал “Звезда”.

Аби ви пригадали зі шкільної програми, нагадаю ту патріотичну сповідь:

– Любіть Україну, як сонце, любіть, / як вітер, і трави, і води… / В годину щасливу і в радості мить, / любіть у годину негоди. / Любіть Україну у сні й наяву, / вишневу свою Україну, / красу її, вічно живу і нову, / і мову її солов’їну. / Між братніх народів, мов садом рясним, / сіяє вона над віками… / Любіть Україну всім серцем своїм / і всіми своїми ділами. / Для нас вона в світі єдина, одна / в просторів солодкому чарі… / Вона у зірках, і у вербах вона, / і в кожному серця ударі.

Отже, чи не вперше в партійній практиці зчинилася персональна хвиля мордування українського інтелігента. Досі скрізь шукали і викривали “український буржуазний націоналізм”, через низку постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У паплюжили наукові праці українських вчених, із багном змішували національні видання: “Нариси історії української літератури”, журнали – “Перець” і “Вітчизна”, репертуар театрів України, музичне мистецтво. За логікою сталінських поплічників, страх мав тримати митця в сліпій покорі.

*   *   *

Одного пасквіля виявилося замало, перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович друковано дав команду “фас”.

Аж загуло навкруги стривожене скавчання.

Сумлінний дослідник даної теми, український поет та публіцист Володимир Капустін (1939) у літературній розвідці “Судили… за любов” зазначав:

– 3 липня 1951 р. редакційну статтю “Правди” передрукували всі республіканські газети, а наступного дня – всі обласні й міські органи союзних республік. Ні, не лише опублікували, але й організували обурені листи-відгуки на цю статтю. Скрізь засуджувалася творчість українського поета. Лізли зі шкури один перед одним писаки, вишукуючи дошкульні слова на адресу українського лірика. Як могли, так і обливали брудом. Каялася… “Літературна Україна” – за те, що надрукувала “слабкий” вірш Володимира Сосюри.

Зламаний через партійне коліно журнал “Вітчизна” в липневому номері за 1951 р. стверджував:

– У вірші Володимира Сосюри відсутній образ, дорогий для кожного справжнього патріота, – образ нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України…

Прошу вас, ще раз пробіжіть очима і нехай забринить у серці:

– Любіть Україну, як сонце, любіть, / як вітер, і трави, і води…

Як на мене, жодних підстав для такої ганьби вірш “Любіть Україну” не давав. Утім, Партія дістала з шухляди зручний привід посилити кампанію залякування творчих особистостей проти тих українських митців, котрі сходили дорогами жорстокої війни, пережили криваву Перемогу та, не втративши відчуття внутрішньої свободи, насмілились жити далі. Волелюбний дух стривожив сталінізм, Володимиру Сосюрі взялися всім соціалістичним миром затуляти пельку.

Аби й інших потяг до волі не вхопив, рештою республік-сестер по радянському концтабору взялись шукати поетів, подібних до українця.

*   *   *

Мужньому літераторові особливо боліло те, що зусюдибіч шпиняли так звані землячки, від яких першим потерпав ще Тарас. За два тижні в газеті “Правда України” друком з’явилися два підвали, які утнув слухняний літературний критик Леонід Новиченко. Чітку партійну позицію на лакейській тарелі ніс один із заголовків – “Про ідеологічні збочення в творчості Сосюри В.”:

– Ніде жодним словом автор не говорить про те, яку Україну він оспівує, – або стару, яка стогнала під ярмом “своїх” або “чужих” експлуататорів, або Україну нову, соціалістичну, керовану партією більшовиків. Схоже, що радянського поета В. Сосюру і не цікавив соціалістичний зміст цього поняття…

Далі – більше. Лишень цикнула зубом Партія, як праведно обурені комуністи-літератори Києва нагально припхалися на збори письменників, які… два дні викривали “націоналізм” Володимира Сосюри та інших письменників.

Для однієї ліричної мініатюри тієї комуністичної кампанії виявилося замало. Починаючи з 30 липня 1951 р., під наглядом працівників управління пропаганди й агітації ЦК КП(б)У IV Пленум Правління Спілки письменників України чотири дні (!!!) обговорював… один вірш Володимира Сосюри.

Такої ідеологічної інквізиції світ ще не бачив.

Сьогодні, коли, аби продемонструвати плюралізм думок, досить плюнути за вітром, – дехто з літературознавців старої школи виправдовується. Мовляв, а що ми мали робити? Буцімто Олексу Новицького та Леоніда Новиченка примусили виступити – редактори, котрі надрукували вірш “Любіть Україну”, також мали публічно покаятися. Звісно, це було важче, ніж за чаркою та котлетою по-київськи в письменницькому ресторані “Еней” патякати про любов до рідного краю. Тим паче, що були й літературні підлабузники значно вищого польоту: П.Моргаєнко, В.Речмедін, інші – які в ідеологічній слухняності ладні були з руки Лазаря Кагановича їсти.

Уявляєте, як велося того літа 53-річному поетові Володимиру Сосюрі?

Тим часом він переживав за… інших, пізніше українець пригадував у автобіографічному романі “Третя рота”:

– І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації!.. – і навіть у всесоюзному – шукали в кожній республіці свого “Сосюру” – ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив “Любіть Україну”, мені не вірили і били до самозабуття.

Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):

– За який націоналістичний гріш ви продалися?

Андрій Малишко вмістив у газеті “Радянська Україна” підвал, у якому “доводив”, що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні “був не з нами”.

Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером на мій арешт.

І Малишко теж робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь критики від себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.

*   *   *

Багато хто із побратимів по літературному перу забруднився. На все життя. Багато хто з малочисельного табору друзів переметнувся. Аби вижити. Зграї завжди потрібно тримати рівень зчиненого галасу. Тож із літературної мініатюри “Любіть Україну” вгодовані посіпаки перекинулися на весь творчий доробок українця.

У липневому номері журналу “Вітчизна” за 1951 р. П. Моргаєнко та В. Речмедін хором надрукували писанину “Вірші, які не служать народу”, де на смітник за націоналізм викинули не лише мініатюру “Любіть Україну”, а й витончену лірику поета: “Уся в квітках сіяє Україна”, “О море могуче”, інші вірші. Навіть… “Коли потяг у даль загуркоче”. Літературні дворняги дописалися до того, що вірш “Знов село” назвали… попелищем минулого, а любов поета до природи – пасивною і споглядальною.

Подальші два роки Володимир Миколайович жив на два світи – між умовною свободою і підвалами КДБ Української РСР. Ясна річ, колишні друзі уникали його товариства. Коли ти маєш тавро “націоналіст”, і тебе всіляко цькують та принижують, лише окремі сміливці знаходять сили для подальшого спілкування.

Та дуже боляче, що критикували свого побратима по перу Андрій Малишко і Степан Крижанівський. Вони мали можливість ухилитися від “паплюження” свого колеги Володимира Сосюри. Я думаю сьогодні, що першого з них – талановитого Малишка – на це штовхнув страх. А другого – по суті, графомана в поезії, Степана Крижанівського – заздрість. Помер він, а з ним його віршики про партію, індустрію…

Коли восени 1951 р. у м. Горлівці, що на Донеччині, під Палацом гірників з’явилася афіша: “… відбудеться зустріч з поетами Павлом Безпощадним, Семеном Цвангом, а також з літератором Володимиром Сосюрою”, – Володимира Миколайовича аж занудило. Перші два прізвища були виведені великими літерами, а внизу під ними дрібним шрифтом набрано ім’я Сосюри.

Як пригадував колишній заступник редактора районної газети “Народна трибуна” м.Балти Одеської області Семен Цванг (1924):

– На зустріч завітало чимало горлівчан, стояли навіть на вулиці. Звісно, публіка тепло вітала свого донецького поета Павла Безпощадного, та ось на сцену вийшов Володимир Сосюра. У залі запанувала тиша. Якусь мить він стояв, а потім почав читати поему “Червона зима”, за нею – вірші “Коли потяг у даль загуркоче”, “Знов село”. На очах у автора забриніли сльози, і те хвилювання передалося присутнім.

Вдячні горлівчани найбільше квітів подарували Володимиру Сосюрі.

Того вечора Семен Цванг у готелі запитав знаного автора:

– Володимире Миколайовичу, чому ви не читали нових віршів?

– Нових читати мені ще не можна, – сумно відповів той.

*   *   *

Володимир Сосюра в молоді роки
Володимир Сосюра в молоді роки

*   *   *

Тепер ми мало пригадуємо, що вірш “Любіть Україну” В.М.Сосюра написав десятьма роками раніше. Більше того, поезія була опублікована в Україні й особливого резонансу не викликала. Передісторія мініатюри така.

Коли почалася Велика Вітчизняна, Володимир Миколайович відпочивав у місті Кисловодську. Почувши про військовий напад на СРСР, літератор негайно повернувся в Україну. Щодня він допомагав, чим міг: виступав перед киянами, підтримував бійців, які рушали на фронт, спілкувався зі студентами-добровольцями. Вірші власної сердечності Володимир Сосюра читав просто неба: на трамвайних зупинках, біля прохідних фабрик, у заводських цехах. Пригадуєте Лесине:

– Слово, моя ти єдиная зброє, / Ми не повинні загинуть обоє! / Може, в руках невідомих братів / Станеш ти кращим мечем на катів.

У липні 1942 р. літератора з дружиною, як і інших членів Спілки письменників України, евакуювали до м.Уфи, Башкирія. Вже у вересні 1941 р. у Харкові на цупкому папері друком з’явилась невеличка книжечка поезій “Червоним воїнам”, до якої увійшли шість нових віршів Володимира Сосюри. Звертала на себе увагу Віра. У мініатюрі “Коли додому я прийду”, у якій автор непереборно вірив у близьку перемогу, про глибоку синівську любов свідчили рядки:

– Коли додому я прийду / В годину радісну побідну, / Я на коліна упаду / І поцілую землю рідну.

І це при тому, що тільки у вересні 1941 р. було розроблено відповідний державницький план відновлення в радянському тилу українських політичних, суспільних і культурних організацій, метою якого мало стати, як зазначалось у документі, “відновлення УРСР та возз’єднання українського народу”. Нічого не вдієш, поети меткіші за державників. Ні, поети мають не план Маршалла, у поетів є план Серця.

*   *   *

За будь-яку ціну Поет жадав потрапити на згорьовану Україну: він знав, як її любить, але ще не знав, як Неньці зарадити. На фронт чи в партизани літератора не пустили.

У жовтні 1942 р., перебуваючи в Москві з літературними виступами, Володимир Сосюра доклав усіх зусиль, аби не сидіти самотнім за столом літератора. Патріот домігся, аби його залишили працювати в Українському радіокомітеті та в Українському партизанському штабі. Цього було явно замало.

Аби задовольнити настійливі вимоги В.М.Сосюри, у 1943 р. письменника направили в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну. Невдовзі була заснована і фронтова бойова газета – “За честь Батьківщини”, до редколегії якої увійшли знані літератори: Андрій Малишко, Любомир Дмитерко, Володимир Сосюра. Як звичайний військовий кореспондент, поет бував на фронті, зустрічався з солдатами, читав воїнам нові вірші, а головне – слухав, що підказує серце Патріота. Після імпровізованого літературного вечора артилеристи однієї батареї назвали на його честь… гармату; між іншим, та гаубиця дійшла аж до Берліна.

Більше того, хтось із невідомих українців вивів на стіні Рейхстагу прізвище… Сосюра.

Під час Великої Вітчизняної війни до полум’яної лірики Володимира Сосюри не виникало жодних запитань, бо ж уряд СРСР не відзначив би бойовим орденом Червоного прапора творчі здобутки українського поета.

Коли восени 1943 р. літератор повернувся на звільнені від гітлерівців українські землі, він, не вагаючись став пліч-о-пліч із тими маловідомими героями, хто відбудовував зруйновані міста і села, хто налагоджував роботу відновлених фабрик і заводів. Серце патріота калатає у ритмі з власним народом:

– Любіть Україну всім серцем своїм / і всіми своїми ділами. / Для нас вона в світі єдина, одна / в просторів солодкому чарі…

На зруйнованому Хрещатику, поруч із літературними побратимами – Андрієм Головком, хоч що б він про Володимира Миколайовича раніше написав, Петром Панчем та іншими – у збляклій гімнастерці колишнього військового кореспондента виголошував патріотичні вірші полковник Володимир Сосюра. Не гребуючи простою фізичною працею, після імпровізованого літературного полудня поет ставав до буденної роботи – він розбирав завали зруйнованих будинків, носив цеглу, робив сплюндрований Київ одвічним Києвом.

*   *   *

Коли з руїн допомагаєш Батьківщині звестися на ноги, про що можеш написати? На одному диханні, за вечір, по прибутті до зруйнованого Києва у 1944 р. були написані рядки “Любіть Україну”.

У першій редакції постали вікопомні рядки:

– Любіть Україну, як сонце любіть, / як вітер, і трави, і води… / В годину щасливу і в радості мить, / любіть у годину негоди. / Любіть Україну у сні й наяву, / вишневу свою Україну, / красу її, вічно живу і нову, / і мову її солов’їну. / Без неї – ніщо ми, як порох і дим, / розвіяний в полі вітрами… / Любіть Україну всім серцем своїм / і всіми своїми ділами. / Для нас вона в світі єдина, одна, / як очі її ніжно-карі… / Вона у зірках, і у вербах вона, / і в кожному серця ударі, / у квітці, в пташині, в кривеньких тинах, / у пісні у кожній, у думі, / в дитячій усмішці, в дівочих очах / і в стягів багряному шумі… / Як та купина, що горить – не згора, / живе у стежках, у дібровах, / у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, / у хмарах отих пурпурових, / в огні канонад, що на захід женуть / чужинців в зелених мундирах, / в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь / до весен і світлих, і щирих. / Юначе! Хай буде для неї твій сміх, / і сльози, і все до загину… / Не можна любити народів других, / коли ти не любиш Вкраїну!.. / Дівчино! Як небо її голубе, / люби її кожну хвилину… / Коханий любить не захоче тебе, / коли ти не любиш Вкраїну. Любіть у труді, у коханні, в бою, / в цей час коли гудуть батареї / Всім серцем любіть Україну свою, / і вічні ми будемо з нею!

Буквально за кілька днів літературний редактор і поет Олекса Новицький надрукував ту мініатюру в газеті “Київська правда”, а за кілька днів Леонід Новиченко передрукував вірш у газеті “Літературна Україна”. Україна звільнялася, радянська армія била гітлерівців, на переможному настрої народів СРСР поезія Володимира Сосюри стала вектором історичних подій. Невдовзі твір переклали російською мовою: спочатку – лауреат (1946) Державної Сталінської премії СРСР, відповідальний секретар Ленінградського відділення Спілки письменників РРФСР, поет Олександр Прокоф’єв (1900-1971), а за ним й російськомовний віршар Микола Ушаков (1899-1973).

Київ післявоєнний
Київ післявоєнний

Поезія “Любіть Україну” з’явилася друком і в Ленінграді, й у Москві. І жодна жива душа не побачила тоді в ньому жодної ворожості до інших народів. Бо ж ідеєю твору стала любов до Батьківщини. Невдовзі лірична перлина увійшла до збірки “Щоб сади шуміли” (1947), нагородженої у 1948 р. Сталінською премією першого ступеня, за що В.М.Сосюра навіть отримав 50 тисяч карбованців, а патріотичну поезію “Любіть Україну” включили до університетських програм та шкільних хрестоматій. Здавалося, справу зроблено?

Коли 15-26 червня 1951 р. у Москві відбувалась перша повоєнна (друга за рахунком – після 1936 р.) Декада української літератури та мистецтва, українських колег Павла Тичину та Володимира Сосюру тепло вітали московські поети. Аудиторії сподобалися щирі твори, а з-поміж інших і патріотична мініатюра “Любіть Україну”.

Автор прочитав її, як стверджували присутні, з особливим піднесенням, тож чимало газет вмістили фото українця в друковані звітах про Декаду дружби та виступах Володимира Сосюри на столичних підприємствах, у вузах, у Центральному Будинку Радянської Армії.

*   *   *

З Москви Володимир Миколайович повернувся до Києва в помітно піднесеному стані. Йшлося не про цяцьку – пам’ятний знак “II Декада української літератури та мистецтва” на лацкані – а про величні творчі задуми. Як і будь-який інший автор, Поет тішився, що його твори вподобані.

– Якщо ти не дивуєшся, не радієш простим речам, значить, як митець, ти помер.

Та радість виявилась короткою. У перекладі російською мовою в ленінградському журналі “Звезда” твір прочитав великий ідеолог КПРС Лазар Мойсейович Каганович, колишній швець на взуттєвих підприємствах із початковою середньою освітою. Прочитав “Любіть Україну” місцевий вождь – і замислився. До партійного феодала патріотичні почуття не липнуть.

Щиро радіє лише той, кому від вас нічого не потрібно.

І замакітрилось у великодержавній макітрі:

– А коли ота його любов – до свого краю, до народу, до України, вища за Партію? Он, бачиш, що той писака утнув:

– Любіть Україну у сні й наяву, / вишневу свою Україну, / красу її, вічно живу і нову, / і мову її солов’їну. / Без неї – ніщо ми, як порох і дим, / розвіяний в полі вітрами…

За нечувану щирість, за велику любов до рідного народу й повели на хрест українського поета Володимира Сосюру. Знаєте, що було криміналом з точки зору кремлівської ідеології? “За зовнішньою красою поетичної форми відсутні гнівний осуд під’яремного ладу в минулому та яскравий опис нового, соціалістичного життя українського народу, яке стає лише світлішим і кращим”.

Після показового аутодафе в партійній пресі Володимира Сосюру стали добивати носаками – вірш “Любіть Україну” взялися критикували… у трудових колективах.

Як наслідок, особливо свідомі бібліотекарі та трудівниці книгарень у поетових збірках… склеювали аркуші. Або: сумлінно вирізали сторінки з “націоналістичним” віршем. Коли партапарату поруч не було видно, народ склав пародію на ганебну кампанію цькування улюбленого співця:

– Любіть Україну, як хочте любіть, / Як вітер, як трави, як води, / Та тільки мовчіть і про це не кажіть, / Бо вб’ють вас при першій нагоді.

*   *   *

Володимир Сосюра та дружина, київська балерина Марія Данилова

Володимир Сосюра й його дружина, київська балерина Марія Данилова

Мало минути п’ять років мовчазного знищення літератора: заплановані до публікації книжки перекочували до глибокої шухляди, редактори відмовлялися друкувати нові авторські збірки. Володимира Сосюру нищили мовчанням.

Сам вірш “Любіть Україну” реабілітував тільки… XX з’їзд партії, що відбувся в лютому 1956 р. Після з’їзду зі сталінських таборів повернулася його поетична муза, вихованиця київської балетної школи, друга дружина Марія Сосюра (у дівоцтві – Данилова). Ще у ніч на 19 листопада 1949 р., начебто за розголошення державної таємниці, 40-річну Марію Гаврилівну заарештували та безпідставно заслали до Казахстану. Кажуть, то була жахлива помста літературних нездар, які до війни не спромоглися заґратувати самого Володимира Сосюру…

Максим Рильськийта Володимир Сосюра, 1957 рік
Максим Рильський та Володимир Сосюра, 1957 рік

То були жахливі роки мовчазного знищення Поета. За словами Володимира Миколайовича, лише вчасний потиск руки незнайомого перехожого “втримав мене від божевілля або самогубства”. Додайте сюди нервовий зрив 1934 р., коли не без сприяння доброзичливих колег Володимир Сосюра опинився у ліжку Сабурової дачі – Харківської психіатричної лікарні. У споминах він знехотя про це зазначить:

– Голод на Україні й цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості.

Того разу, аби вижити, він пішов на крайнощі. Поет написам листа товаришу Сталіну із проханням поновити його в партії:

– В 1934 г. меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись. Ты – мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!

І отримав блискавичну відповідь від самовдоволеного отця народів:

– Восстановить в партии. Лечить…

Проте літературні заздрісники ніколи не спиняються. 14 січня 1949 р. секретаріат Спілки письменників УРСР прийняв рішення підлікувати В.М.Сосюру, автора вирядили до санаторію імені О.С.Серафимовича в Москві. Саме в серці Імперії зла поет створив поему (легенду) “Христос”, в якій оспівав жертовну любов, що має передатися людям, котрі забажали збудувати гармонійне суспільство. Нащо дивуватися, що з 60 укладених та впорядкованих поетичних збірок автор за життя спромігся видати лише 40 книжок.

*   *   *

Віддавна в африканських племен, що й досі мешкають на території Зімбабве (колись – Південна Родезія) та Південно-Африканської Республіки, було поширене полювання на левів за допомогою зграї шавок. Для тієї забави тубільці навіть вивели спеціальну породу мисливських собак – риджбек, що нагадує австралійського дінго. Нині тих африканських “дворняг” шанобливо величають родезійськими гребневими собаками, та справа – не в них, а в гіперрадянському методі полювання.

Зголоднілу зграю риджбеків псарі вели до лігва царя африканських саван, де й залишали, не дозволяючи легкодухам тікати. Здаля було видно, який дивний вигляд має ота різношерста зграя! Кожна з собак у процесі виведення породи набула крові ердельтер’єра, бладхаунда, інших порід, віднедавна гордо називаючись “леводогом” (“Левова собака”, “Lion dog”).

Самостійно нападати шавки, звісно, не наважуються, але гавкати навчені добряче. І цуцики завбільшки з вівчарку, але із пишною левовою гривою на шиї, – просто… загавкують Лева! А Цар звірів не бачить гідного ворога, з яким можна було б стати на битву. Від розриву серця, оббріханий ворогами, він помирає. Можливо, навіть помирає від образи на себе, від образи за те, що так і не знайшов у житті гідного супротивника.

*   *   *

Володимир Сосюра та дружина, київська балерина Марія Данилова 1960-ті рр.

Володимир Сосюра і його дружина, київська балерина Марія Данилова. 1960-ті роки

Душевної рівноваги, завжди потрібної задля сповідальних інтонацій, Поет більше не відновив. Так, у 1958 р. він пережив перший інфаркт. Аби вижити, довелося змінити звички: літератор перестав уживати алкоголь, палити, грати в улюблений більярд.

Та в січні 1965 р. Володимир Миколайович Сосюра похитнувся. Хоч минуло 14 років від судилища над віршем “Любіть Україну”, здоров’я до майстра не повернулося. Зацькований нездарами та заздрісниками, він зліг із другим інфарктом. Перебуваючи в лікарні, зимового ранку, Поет попрохав дружину прочинити вікно. Зібравши усі сили, він ступив до Свободи й, наче орел, розкинув руки. Трохи постоявши у безсилій радощі та великій прощі, він додав, перш ніж відійти у Вічність:

– Маріє, усім прощаю!

Восьмого січня 1965 р. пошматоване риджбеками серце Володимира Сосюри спинилося. Коли його, вічно молодого співця України, клали в мерзлу землю, над Байковим цвинтарем гойдалися грайливі сніжинки. Чомусь здебільшого мовчки прощалися родичі, його близькі друзі, колеги, вчені, військовослужбовці, громадські діячі. Одне слово, вся Україна.

Багато кому і багато що він подарував. Письмово. Як справжній патріот і великий поет, як громадянин і лірик він виявився щедрим. У своєму останньому романі “Третя рота” В.М.Сосюра чорним по білому написав:

– Я всім прощаю і всіх люблю.

*   *   *

Не всі з нас такі великодушні, не всі щедрі, не всі жертовні.

Зі шкільної програми ви мали нагоду дізнатися про його патріотичну сповідь.

– Любіть Україну, як сонце, любіть, / як вітер, і трави, і води… / В годину щасливу і в радості мить, / любіть у годину негоди. / Любіть Україну у сні й наяву, / вишневу свою Україну, / красу її, вічно живу і нову, / і мову її солов’їну. / Між братніх народів, мов садом рясним, / сіяє вона над віками… / Любіть Україну всім серцем своїм / і всіми своїми ділами. / Для нас вона в світі єдина, одна / в просторів солодкому чарі… / Вона у зірках, і у вербах вона, / і в кожному серця ударі.

Джерело:ukrinform.ua

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *