Повішена на вишитому рушнику в польській тюрмі: життя і подвиг розвідниці Ольги Басараб

“Сама попавши в біду, інших не видам. Я відмовляюся від усяких зізнань”, — ці слова Ольги Басараб стали символом її незламності. Більше про життя і боротьбу української діячки читайте на Еспресо.Захід.

У лютому 1924 року у львівській тюрмі Ольгу Басараб, українську розвідницю УВО, знайшли повішеною на вишитому рушнику після жорстоких катувань польською поліцією. Її останні слова “Вмираю, замучена, помстіть!” стали символом незламності, а смерть спричинила хвилю обурення й протестів серед українців Галичини.

Хто така Ольга Бесараб

фото: Український інститут національної пам’яті

Народилась 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя (сучасна Івано-Франківська область) у родині священика і вчительки.

Коли Ользі було 13, помер батько, наступного року не стало діда Івана, на п’ятнадцятому році попрощалася з мамою. Щоб утримати себе, Ольга взялася читати лекції в школі.

На зібрані гроші та частину батькової спадщини дівчина їде до Відня, де закінчує однорічні торгові курси при державній торговельній академії (Гандельс-Академії) та вступає на медичний факультет Віденського Університету. Паралельно стає членом студентського товариства “Січ”, куди входили Дмитро Донцов, Остап Грицак.

Коли Ольга повертається до України то починає працювати вчителькою у торговельній школі в Тернополі, з 1911 року – в Земельному іпотечному банку у Львові.

На запрошення уряду УНР Ольга Басараб у 1918–1923 роках працює секретарем українського посольства у Фінляндії, згодом бухгалтером посольства ЗУНР у Відні. В інтересах Української держави вона відвідує Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави, легко провозячи через кордони документи, за які, у разі їх вилучення поліцією, були б підставою для звинувачення у шпигунській діяльності.  У вересні 1920 року стає членом підпільної Української військової Організації, особистою зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

Знайомство з чоловіком

У Перемишлі Ольга знайомиться зі студентом політехніки Дмитром Басарабом, керівником студентського товариства “Основа”.

Їх об’єднали не лише особисті почуття, а й спільний світогляд. Ольга вже тоді активно долучалася до громадського життя, брала участь у жіночому русі, підтримувала національні ініціативи. Дмитро ж був безпосереднім учасником воєнних подій.

10 жовтня 1914 року у Відні вони повінчалися. Однак, родинне щастя було недовгим – 22 червня 1915-го Дмитро загинув на фронті в першому своєму бою.

Втрата чоловіка стала для Ольги глибоким особистим ударом, але водночас ще більше загартувала її характер. Саме після його смерті вона ще активніше включається в національно-визвольну діяльність, зокрема у дипломатичну та розвідувальну роботу.

Арешт: 6 година ранку, 9 лютого 1924 року

Близько шостої ранку 9 лютого 1924 року польська поліція увірвалася до помешкання на вулиці Виспянського (тепер Вишенського) у Львові, яке Ольга винаймала разом зі Стефанією Савицькою.

Під час обшуку з шафи випадково випав пакунок. Басараб кинулася до нього й притиснула до грудей. Цей жест викликав підозру в поліції. У пакунку виявили 19 аркушів із розвідувальними матеріалами: пачка екземплярів стислих розвідувальних інструкцій розвідувального реферату російською мовою з поясненнями, як проводити розвідувальні акції; зшиток чорнових записів із детальними відомостями про стан поодиноких полків та відділів, організацію урядового розвідувального апарату з поданням прізвищ та звань; інструкції Української військової організації стосовно ведення розвідувальної роботи; реферати про способи і тактику повстанської боротьби; плани військових казарм; витяги з таємних наказів військових частин та інше.

Обох жінок заарештували. Ольгу Басараб звинуватили у шпигунстві та спробі “відірвати Східну Малопольщу від Речі Посполитої”. Її ув’язнили до львівської тюрми на вулиці Яховича — саме там вона провела останні три дні життя.

фото: Український інститут науіональної пам’яті

Катування і останні години

Допити супроводжувалися жорстокими тортурами. За свідченнями, слідство очолював польський слідчий Лев Кайдан.

Два останні допити відбулися 12 лютого — вони тривали від 21-ї години вечора до третьої ночі. Після цього Ольгу повернули до камери.

Вранці її знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери №7.

На стіні залишився напис: “Вмираю, замучена, помстіть!”

Польська влада оголосила, що це було самогубство. Однак українська громадськість одразу поставила цю версію під сумнів.

Дослідження та огляд тіла засвідчили численні сліди катувань: побої, вивернутий суглоб ноги, сліди катування струмом. У такому стані, за твердженнями сучасників, жінка фізично не могла самостійно повіситися.

Версія про смерть внаслідок жорстоких тортур закріпилася в українській історичній пам’яті.

Спроба приховати злочин

Після смерті Ольги Басараб польська влада намагалася приховати обставини трагедії. Спочатку поліція не повідомляла про її загибель і навіть продовжувала приймати передачі, створюючи враження, що вона жива. Згодом поширили версію про самогубство. Втім, ця версія викликала сумніви: дослідники наголошують, що Ольга була невисокого зросту й фізично не могла самотужки дотягнутися до ґрат. Крім того, після жорстоких катувань вона не могла пересуватися — до камери її занесли, загорнуту в мокре простирадло.

Її поховали під чужим ім’ям у спільній могилі. Однак справа набула розголосу. Обурення української громадськості, а насамперед “Союзу українок”, де Басараб працювала бухгалтеркою, змусило польську сторону провести ексгумацію та розпочати розслідування. Проте слідство фактично нічого не встановило.

26 лютого 1924 року Ольгу Басараб перепоховали на Янівському цвинтарі у Львові. Прощання перетворилося на масштабну маніфестацію: участь у ньому взяли кілька тисяч львів’ян, а порядок забезпечували сотні поліцейських. Похоронну процесію очолили десять священиків, а домовину несли студенти — як знак пошани й національної солідарності.

Розголос, ексгумація і свідчення очевидців

Смерть Ольги Басараб сколихнула Львів і далеко вийшла за межі міста. Попри намагання польської влади приховати злочин — продовження прийому передач, фіктивне поховання під чужим іменем Юлії Баравської та таємну передачу тіла до інституту судової медицини — правда почала прориватися назовні.

Роман Дашкевич, один із тих, хто знав Ольгу особисто, був категоричним:

“Ольгу Басараб замордувала поліція”.

Він згадував, що адвокат Лев Ганкевич, допущений до огляду тіла під час ексгумації, повернувся «з заломаними руками» і повторював, як «ті звірюки її змасакрували». За його словами, на тілі були страшні синці, навіть на обличчі, а смерть настала під час тортур.

Версія самогубства не переконала ні українців, ні міжнародну спільноту. Як наголошував Дашкевич, Ольга “перемогла у цьому поєдинку на вічну ганьбу польському жорстокому безправству”.

Суспільне обурення було масовим. Особливо активно взявся до розголосу “Союз українок”, де Басараб працювала бухгалтеркою. Софія Русова у Відні виголосила доповідь про її закатування, прагнучи донести світові, що Польща не виконує міжнародних зобов’язань. Прем’єр-міністр Великої Британії назвав польську політику щодо України “злодійською”, а французькі письменники на чолі з Роменом Ролланом оприлюднили протест “в ім’я людяності”.

26 лютого відбулася ексгумація. Адвокатом родини виступив Степан Шухевич, серед лікарів був доктор Мар’ян Панчишин. Польський експерт заявив про смерть через повішення, однак Панчишин у статті в газеті “Діло” наголосив: тіло було жорстоко змасакроване.

Показово, що родину не повідомили про смерть. Сестра Іванна та Марія Бачинська самі дізнавалися, де поховано тіло. Маніпуляції поліції лише підсилили обурення.

Як підсумовує Дашкевич, Ольга загинула не “за уряд Петрушевича”, а “за УВО” — за ідею безкомпромісної боротьби. Її смерть стала початком нового етапу протистояння польській окупації.

Джерело:zahid.espreso.tv