Пам’яті Василя СТУСА (06.01.1938 – 04.09.1985)

Антоніна ВЧОРАШНЯ,

НДІ історії українських національно-визвольних змагань Карпатського університету імені Августина Волошина
Голова Закарпатського обласного Товариства борців за незалежність України у ХХ столітті

м. Ужгород

4 вересня 2025 р.

ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

« Земле моя,
всеплодющая мати!»
( Іван ФРАНКО )

«Осінь крилами в груди б’є.

О, Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?

…………

Земле рідна! Тобі одній

Я волів би служить до скону.

До твоїх до прийдешніх днів

Дотягнутися б хоч рукою.»

           ( Василь СТУС )

4 вересня 1985 р., 40 років тому, в холодних стінах карцеру Пермського радянського концтабору особливого режиму для політв’язнів села Кучино,  загинув Василь Стус – український патріот, правозахисник, перекладач, літературознавець,  геніальний поет, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (посмертно), Герой України (посмертно).

Україна для Василя Стуса була найбільшою святинею, його духовним порятунком і відповідальністю за землю, на якій ти мав щастя або нещастя народитися. Біль за її долю, почуття гіркоти і смутку сповнювали серце поета, який все своє життя віддав боротьбі за власні переконання. Не зміг змиритись з тим, що  пропонувала офіційна ідеологія – відсутність  національної гордості, духовного рабства, продажності національної еліти, роз`єднаності нації.

 « Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортить за той кордон: бо хто тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту… Коли життя забрано – крихтя не потребую».

« Безпашпортний і закріпачений,

  сліпий, колгоспний мій народ!

  Катований, але не страчений,

  рабований, але не втрачений.

 Тебе знайшов я на добро,

  а чи на горе. Я не знаю,

  не хочу знати. Ти бо є,

  і я до тебе утікаю,

  і я минуле проклинаю

  твоє, народе мій, боєць,

  твоє минуле. Де ти був,

і де ти жив, і де ти взявся,

і де ти стільки лих намався

 як ліз покірно під обух.»

 Василь Стус помер в шевченковому віці, йому було всього 47 років, тринадцять із них він провів у в’язницях і таборах за «провину», яка насправді була честю – бути українцем, любити свою землю і не боятись казати правду.

 Стус був не просто митець, він став совістю нації, прикладом незламності й жертовності. Його життя було свідченням того, що навіть у неволі можна залишатися вільним:

«Розкошлані на всіх вітрах вагань,

мов смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань»

 Уже нині покійний дисидент Євген Сверстюк писав про Василя: «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям».

 Радянська репресивна система  вбила його,  та він повернувся – у слові, у пам’яті, у боротьбі:

«….ми ще повернемось,

обов`язково повернемось,

бодай – ногами вперед

але: не мертві.

але: не переможені

але: безсмертні

«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації» ( В. Стус )

«Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену

Хай життя — одне стернисте поле,

Та все одно пройти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом — дарма,

душу хай обшмугляю об камінь —

все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

і якою барвиться сльоза.

…..

О Україно! Ти моя молитва,

Ти моя мука і моя любов…»

І кожен рядок його поезії звучить сьогодні закликом — бути вірними собі, своїй мові, своїй землі.

Його життя — чесне, віддане і нескорене.

« Це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі » (Василь СТУС).