Між духовним свідченням і пустословством: межа церковного слова у добу науки й технологій ХХІ століття

     ✠ Віктор БЕДЬ,
єпископ Мукачівський і Карпатський,
керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією
Православної Церкви України

м. Ужгород,
8 лютого 2026 р.

АНОТАЦІЯ

     У статті «Між духовним свідченням і пустословством: межа церковного слова у добу науки й технологій ХХІ століття» здійснено богословсько-філософський аналіз відповідальності церковного слова в умовах стрімкого розвитку науки, технологій та цифрових систем, зокрема штучного інтелекту. Автор послідовно розмежовує автентичне духовне свідчення Церкви та явище пустословства, яке виникає внаслідок підміни духовної місії директивними, регулятивними або футурологічними заявами.

     У центрі дослідження перебуває людина як особа, створена за образом і подобою Божою, наділена свободою волі, гідністю та особистою відповідальністю, які не можуть бути скасовані або замінені жодними технологіями чи системами. Наголошується, що Церква не покликана регулювати науково-технічний прогрес або прогнозувати його майбутні форми, але має зберігати вірність своєму покликанню — духовному свідченню про Євангеліє, людину та сенс буття.

     Стаття акцентує увагу на небезпеці церковного директивізму та маніпулятивного використання богословської мови, які призводять до втрати довіри, знецінення духовного слова і підміни віри страхом. Запропоновано розуміння церковної мови ХХІ століття як мови відповідального духовного свідчення, що звертається до свободи і совісті людини, а не до контролю над розвитком світу.

     Ключові слова: церковне слово; духовне свідчення; пустословство; богословська відповідальність; Церква і наука; науково-технічний прогрес; штучний інтелект; свобода людини; гідність особи; духовна відповідальність; церковний директивізм; Євангеліє і сучасність.

     ABSTRACT

     In the article «Between Spiritual Witness and Empty Rhetoric: The Boundary of Church Discourse in the Age of Science and Technology of the 21st Century» offers a theological and philosophical reflection on the responsibility of church discourse in the context of rapid scientific, technological, and digital development, including artificial intelligence. The author consistently distinguishes authentic spiritual witness from empty rhetoric that emerges when the Church replaces its spiritual mission with directive, regulatory, or speculative statements.

     The focus of the study is the human person as created in the image and likeness of God, endowed with free will, dignity, and personal responsibility, which cannot be abolished or replaced by any technological systems or algorithms. The article emphasizes that the Church is not called to regulate scientific and technological progress or to predict its future forms, but to remain faithful to its true vocation — spiritual witness to the Gospel, the human person, and the meaning of existence.

     Special attention is given to the danger of ecclesiastical directive thinking and the manipulative use of theological language, which lead to the loss of trust, the devaluation of spiritual discourse, and the substitution of faith with fear. The article proposes an understanding of church language in the 21st century as a language of responsible spiritual witness addressed to human freedom and conscience, rather than to control over the development of the world.

     Keywords: church discourse; spiritual witness; empty rhetoric; theological responsibility; Church and science; scientific and technological progress; artificial intelligence; human freedom; human dignity; spiritual responsibility; ecclesiastical directive thinking; Gospel and modernity.

     Про відповідальність церковного слова в сучасному світі

Світ ХХІ століття змінюється стрімко й нерівномірно. Наука, технології, штучний інтелект, цифрові системи дедалі глибше входять у повсякденне життя людини, впливаючи на працю, комунікацію, медицину, освіту і навіть спосіб мислення. У цих умовах Церква дедалі частіше опиняється перед спокусою — не лише свідчити про Євангеліє і людину, а й почати коментувати, оцінювати або навіть нормативно окреслювати напрями розвитку світу та науково-технічного прогресу.

Саме тут постає принципове і водночас небезпечне питання: де проходить межа між автентичним духовним словом Церкви та пустословством, замаскованим під турботу про людину, її гідність і спасіння душі в контексті подальшого розвитку науки й технологій?

Чи покликана і чи повинна Церква втручатися у процеси розвитку науково-технічного прогресу, намагаючись їх регламентувати або випереджально оцінювати, — чи її відповідальність має іншу, глибшу і принципово духовно відмінну природу: природу духовного свідчення про Євангеліє, людину, її душу, свободу, гідність та відповідальність перед Богом?

     Про що Церква повинна і має право говорити в контексті
науково-технічного прогресу

Церква не є науковою інституцією, технологічним регулятором чи експертним центром із прогнозування майбутнього або фахової оцінки досягнень і перспектив розвитку науково-технічного прогресу. Її покликання інше — і значно глибше за будь-яку форму зовнішнього регулювання.

Церква має повне і беззаперечне право й обов’язок говорити:

• про Слово Боже як джерело істини і сенсу людського буття;
• про людину як особу, її духовну і моральну сутність, а не як функцію чи біологічний механізм;
• про гідність людського життя і необхідність його збереження;
• про свободу і відповідальність, як невід’ємні дари Божі;
• про духовний сенс життя, страждання і смерті;
• про духовний і моральний вибір, який ніхто не має права зняти з людини — ані держава, ані система, ані жодна технологія.

Водночас Церква не покликана:

• визначати напрями розвитку науки й науково-технічного прогресу;
• встановлювати дозволене і недозволене у сфері технологічного розвитку;
• випереджально регулювати майбутні наукові можливості;
• підміняти собою фахове наукове знання та відповідальне наукове співтовариство.

Церква покликана свідчити про Євангеліє, людину і її душу, а не програмувати світ.

У цьому полягає її духовна сила і покликання — і водночас свідома межа між духовним служінням Церкви та сферою світського знання, науки й науково-технічного прогресу.

     Духовне слово і пустословство: принципове розрізнення

Духовне слово Церкви має одну визначальну ознаку — воно звертається до внутрішньої свободи людини і до її душі. Воно не програмує, не залякує і не директивує, а відкриває простір для відповідального розрізнення, у якому людина сама постає перед вибором істини і правди та перед власною відповідальністю.

Духовне слово Церкви:

• не нав’язує страху перед майбутнім;
• не створює проблем там, де їх ще не існує;
• не підміняє совість зовнішньою інструкцією;
• не знімає з людини відповідальності, перекладаючи її на заборону або припис.

Пустословство ж починається там, де:

• складні й професійні питання підміняються загальними, благочестиво оформленими фразами;
• богословська мова використовується як інструмент контролю або маніпуляції, а не служіння;
• Церква починає говорити про те, чого не знає, і з позиції, якої не має та до якої не має реального відношення;
• страх подається як турбота, а директива — як нібито духовна відповідальність.

Коли церковне слово перестає бути свідченням і перетворюється на директиву, воно втрачає духовний характер і зміст — навіть тоді, коли зовні залишається прикрашеним благочестивими формулами.

     Про спокусу церковного директивізму у добу новітніх технологій

У наш час дедалі частіше можна спостерігати явище, яке умовно можна означити як церковний директивізм. Воно виникає тоді, коли інституційний страх перед стрімкими й глибокими змінами сучасного світу маскується під богословську турботу та пастирську відповідальність.

Футурологічні образи — «кіборги», «перемога над смертю», «втрата людяності» — нерідко використовуються як аргументи для випереджальних заборон і декларацій. Водночас значна частина цих образів належить не до реальної науки, а до сфери медійних уявлень, філософських спекуляцій та перебільшеної футурології, які не мають безпосереднього стосунку до реальних наукових процесів.

Церква не покликана і не уповноважена прогнозувати технологічне майбутнє або випереджально визначати напрями розвитку науки.

І коли вона, в особі окремих своїх представників, починає боротися з гіпотетичними сценаріями, а не з реальними духовними викликами людини, вона ризикує:

• втратити довіру освіченої та відповідальної людини;
• знецінити власне духовне слово;
• підмінити богослов’я публіцистикою страху та тривожними деклараціями.

Церква слабшає не тоді, коли мовчить про технічні деталі й специфіку розвитку науково-технічного прогресу, зокрема й у сфері штучного інтелекту, а тоді, коли починає говорити про них замість науки.

     Людина, наука і свобода: справжнє поле відповідальності

Наука сама по собі не є ані моральною, ані аморальною.

Технології не несуть сенсу — сенс несе людина.

Жоден алгоритм, жодна система, жодне наукове досягнення і жодна машина:

• не позбавляють людину свободи;
• не знімають з неї відповідальності;
• не замінюють її духовного й морального вибору.

Саме тут і повинно звучати церковне слово — не як заборона, а як нагадування про істину людського буття:

• людина є творінням Бога — Отця нашого Небесного, створеним за Його образом і подобою та наділеним свободою волі;
• людина не має права ховатися за технікою або системами, виправдовуючи ними власну безвідповідальність чи духовне й моральне падіння.

Церква не покликана і не повинна зупиняти прогрес, зокрема розвиток науки й науково-технічного поступу.

Вона покликана не дозволити людині втратити себе, занапастити свою безсмертну душу і зректися відповідальності — незалежно від рівня розвитку та досягнень науки.

     Якою має бути церковна мова ХХІ століття у питанні розвитку
науково-технічного прогресу

Наука сама по собі не є ані моральною, ані аморальною.

Технології не несуть сенсу — сенс несе людина.

Жоден алгоритм, жодна система, жодне наукове досягнення і жодна машина:

• не позбавляють людину свободи;
• не знімають з неї відповідальності;
• не замінюють її духовного й морального вибору.

Саме тут і повинно звучати церковне слово — не як заборона, а як нагадування про істину людського буття:

• людина є творінням Бога — Отця нашого Небесного, створеним за Його образом і подобою та наділеним свободою волі;
• людина не має права ховатися за технікою або системами, виправдовуючи ними власну безвідповідальність чи духовне й моральне падіння.

Церква не покликана і не повинна зупиняти прогрес, зокрема розвиток науки й науково-технічного поступу.

Вона покликана не дозволити людині втратити себе, занапастити свою безсмертну душу і зректися відповідальності — незалежно від рівня розвитку та досягнень науки.

     Післяслово: на захист справжньої церковності

Там, де Церква намагається керувати світом або науково-технічним прогресом, підміняючи духовне свідчення регулятивними функціями, вона ризикує втратити людину — її свободу, гідність і внутрішню відповідальність, без яких неможливе справжнє духовне життя.

Там же, де Церква свідчить про Євангеліє і зберігає вірність людині як образу Божому, її духовній природі, свободі, гідності та особистій відповідальності перед Богом, — вона залишається Церквою: духовною реальністю і церковною інституцією, не від світу цього, навіть у добу найскладніших наукових і технологічних викликів та глибоких цивілізаційних змін.

Бо, як зазначено у святому Євангелії:

• «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36)