Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”

111222022020Один із найвідоміших у світі дослідників українського фольклору Микола Мушинка розповів, коли відчув себе українцем, як досліджував народну творчість рідної Пряшівщини та Волині, та чому через вільнодумство змушений був працювати кочегаром і пастухом.

— Ким Ви вважали себе в дитинстві – українцем, русином, росіянином? Якою була Ваша ідентичність тоді?

— Я народився 20 лютого 1936 року в одному із 260 українських сіл Пряшівщини ‒ в селі Курів Бардіївського округу, у яких тоді (як і раніше) панувало сильне русофільство. Я, як і мої батьки, вважав себе русином, тобто “русским“. Ходив до російської початкової школи, яка працювала навіть під час німецької окупації Словаччини. Пам’ятаю, як вчитель Николай Миллий підводив нас до карти й показував: мовляв, он який великий Радянський Союз, тобто Росія порівняно з Німеччиною. Ми всі вірили й пишались тим, а про те, що є українська мова, я і не знав. У селі говорили по-лемківськи, вважаючи це діалектом російської.

1947-го батько віддав мене до російської гімназії у Пряшеві, за 64 кілометри від Курова (хоч за 12 кілометрів ‒ у Бардієві – була словацька). Вчив я там байки Крилова, поеми Пушкіна, вірші Некрасова. У 1948 році до влади у країні прийшли комуністи, які спершу зробили з гімназійної каплиці спортивну залу, а потім запровадили предмет української мови й літератури. Так ми студенти проти були, вважали себе русскими. Але змушували нас вивчати Шевченка, Франка, Рильського, Тичину. Нікуди не дінешся!


По війні були перебої з вугіллям, тому взимку нас відправляли на один-два місяці додому. А в Курові наша хата була місцем збору сусідів: жінки вечорами пряли, співали, я ж при гасовій лампі уроки робив. І попросили якось мене: “Почитай нам, Миколаю, що тебе в тому Пряшеві вчать”. Ну я й почитав їм “Євгєнія Онєгіна”. Не зрозуміли. Читаю Некрасова – нічого. А потім почитав “Катерину” Шевченка – і всі зачали плакати. На другий день більше людей прийшло. Я почитав їм “Наймичку”, ще дещо. Плакали знов. А я подумав: то який же я “русский”, коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?

Після середньої школи я вступив до Інституту російської мови й літератури у Празі, тому що там був предмет українська мова –викладав його професор Іван Панькевич, діалектолог, фольклорист. У радянській Україні його затаврували як буржуазного націоналіста, не видавали, а у Празі дозволили працювати. Панькевич найбільше вплинув на зміну моєї національної свідомості: я з ним багато спілкувався. Якось він мене спитав: “Я хотів би своїх студентів в експедицію взяти, щоб навчити записувати народні говори і фольклор. Куди б ви порадили поїхати?”. Я запропонував рідне село. Ми ‒ четверо його студентів ‒ поїхали. Це були щасливі дні. Електрики тоді в Курові ще не було, а ми вже мали магнітофон. Клали його на встелений соломою віз, запрягали батькових коней – і їхали записувати фольклор у навколишні електрифіковані села. Увечері повертались й обговорювали почуте й записане. Так я вирішив цим і далі займатись. Курсову роботу, пізніше і дипломну, писав про обряди рідного села.

— У міжвоєнній Чехословаччині активним було українське життя. Емігранти заснували, зокрема, Український вільний університет у Празі, Господарську академію в Подєбрадах. Ви застали тих людей?

— Так, пізнав їх кількох. Коли закінчував університет, вони якраз із ГУЛАГу повертались. Арештували їх так: коли у Прагу 9 травня 1945 року вступали радянські війська, активні діячі української діаспори ховались по навколишніх селах. Але 23 травня помер засновник і кількаразовий ректор Українського вільного університету Олександр Колесса. На його похорон зібралось більше трьохсот людей. Кадебісти про це знали. Радянські війська оточили українську ділянку Ольшанського кладовища – і всіх, хто прийшов попрощатися з Колессою, арештували. Декого звільнили через тиждень-два, а мого професора Івана Панькевича – аж через п’ять тижнів. Але багатьох депортували “на Родину”, тобто в один із сибірських таборів. Ті, що вижили, в другій половині 50-х років поверталися до рідні у Прагу, а оскільки тоді там ще не було жодної української організації, вони зустрічалися у Слов’янській бібліотеці. В її канцелярії я познайомився з українським архітектором Артемом Корнійчуком, який щойно повернувся з сибірського ГУЛАГу. Та найбільше я зблизився з колишнім президентом Гуцульської Республіки та міністром оборони Карпатської України Степаном Клочураком, який у таборах Воркути пробув понад 12 років.

Іще у Празі на мене дуже вплинув Орест Зілинський – теж фольклорист, на десять років за мене старший. Він закінчив три університети: Український вільний та Німецький у Празі (під час окупації). Але наступна влада дипломи тих університетів не визнавала, то Зілинський мусив ще чотири роки відучитись у Карловому університеті. Так що він був найосвіченішим післявоєнним україністом у Празі. Післявоєнна влада в Україні Ореста Зілинського теж вважала буржуазним націоналістом і до смерті не видавала його праці. Комуністична влада в Кошицях ліквідувала його найбільшу фольклористичну збірку “Українські народні балади Східної Словаччини” ‒ це разом понад 700 сторінок. Машинопис із двома копіями він уже здав до друку, проте прийшов секретний наказ Крайкому партії в Кошицях знищити весь набір книги, всі оригінали та копії, абсолютно все. Наказ ретельно виконали. Проте мені вдалося в друкарні роздобути повний набір верстки знищеної книги. Це 479 текстів і 255 мелодій, ґрунтовна вступна стаття та детальні коментарі до кожної балади. У 2013 році ми видали цю працю в Україні.

— Після закінчення Другої світової українців східної Словаччини почали агітувати за переїзд на Волинь – так звана “справа оптантів”. Обіцяли великі наділи землі, заможне життя. Із Вашої родини хтось поїхав на Волинь?

— Дійсно, нас спокушали. Чимало ж сіл Пряшівщини були у війну знищені бомбардуванням, багато хат згоріло. І приходили радянські агітатори й казали: “Ви тут бідно живете – а в Україні чорнозем… Ми переселяємо звідти чехів, а ви потрапите до їхніх хат мурованих”. Понад дванадцять тисяч українців (русинів) Словаччини піддалися цій агітації, між ними і рідна сестра моєї мами Катерина Шпирко. Але на Волині їх чекало велике розчарування. Більшість чеських будинків вже зайняли лемки й бойки з Польщі, яких переселили туди ще у 1945 році, а також переселенці зі сходу України. Невдовзі там розпочалася насильна колективізація. Оптанти зі Словаччини від самого початку хотіли повернутися додому, але це стало неможливим, бо з перетином чехословацько-радянського кордону вони стали громадянами Радянського Союзу.

Оптанти роками не могли відвідати навіть своїх найближчих: батьків, дітей, сестер, братів. Від самого початку вони писали індивідуальні та колективні заяви про повернення до Чехословаччини. Їхнім найчастішим аргументом була заява: “Ми не є українцями, але словаками і хочемо повернутися на батьківщину ‒ у Словаччину”. До словацької національності більшість оптантів голосилася і при офіційних переписах населення. До 1960-х років ніхто із офіційних представників Чехословаччини не приїхав поцікавитися їхнім життям і проблемами. Радянські органи вважали це “внутрішньою справою Радянського Союзу”, а чехословацькі органи змушені були респектувати їхню точку зору.                     

— А в 1960-х Ви приїхали до оптантів досліджувати їхній фольклор. Як Вас впустили?

— Випадково. Після закінчення вишу у Празі та дворічної військової служби, восени 1960 року, я найнявся на роботу в Кабінет народної словесності Університету імені Шафарика у Пряшеві. Звідти 1963 року мене направили в аспірантуру на кафедру етнографії і фольклористики Карлового університету у Празі. Там мені затвердили тему кандидатської дисертації “Відображення заробітчанського переселенства у фольклорі українців Словаччини”, для якої я мав уже багатющий матеріал, зібраний під час польових експедицій від заробітчан, що повернулися із США, Канади та Західної Європи. Такі повернені переселенці в той час жили в кожному селі, від них я записав не тільки багато заробітчанських пісень, але й спогадів, народних оповідань, легенд, казок, повістей.

Та оскільки в Чехословаччині не було спеціаліста з українського фольклору, мене направили на трирічне аспірантське стажування до Києва. Згідно з аспірантським планом я навів і три експедиції до оптантів Рівненської та Волинської областей. Та виявилось, що тема “української еміграції”, хоч і “заробітчанської”, у Радянській Україні була не бажана і мене змусили її замінити на “Володимир Гнатюк ‒ дослідник фольклору Закарпаття і його зв’язки з чехами та словаками”. На заміну я згодився, бо творчість Гнатюка була мені близькою, але все ж вимагав відрядження до оптантів Рівненської області. З певними труднощами поїхати в експедицію мені все ж дозволили. В офіційній посвідці значилося, що я маю право користатися магнітофоном, фотоапаратом і було ще й прохання до місцевих органів сприяти мені. Ця посвідка для мене мала магічну силу. У Рівному навіть машину мені виділили. І дали супровідника, який мав мені, “чехові”, це все перекладати. Насправді це був кадебіст, який просто стежив за мною.

Експедицію розпочав у хаті тітки Катерини в селі Миротин Здолбунівського району. Мій “перекладач” по-українськи не розумів, по-лемківськи тим паче. Усе перепитував: “Что он сказал? Что они сказали?”. Аж доки я не зірвався: “Ви бачите, що ви мені тут не потрібні? Ви заважаєте, йдіть геть!”. “А что я начальству скажу?”. “Скажіть, що я й сам справляюсь”. Він таки поїхав. Тоді вже по-іншому за мною стежили, але працювати не заважали. За три тижні я об’їздив десятки сіл, де жили оптанти зі Словаччини. Тут я став свідком іншого фольклорного явища, незвичного для рідних місць – проводів в армію. Коли всі збирались гуртом, робили промови, співали пісні, ворожили. У нас ніколи такого не було – а в Радянському Союзі ніби на смерть проводжали. Невідомо ж було, де опиниться хлопець: в Дагестані чи в Сибіру. Яким повернеться і чи повернеться взагалі.

— Це правда, що на Волині Вас сприймали як посланця чехословацького уряду, який має організувати повернення оптантів додому?

— Так, ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати. Там якраз організовувались, щоб повернутись до Словаччини, радянська влада тому перешкоджала. І люди сподівались, що я таємно маю дослідити, як вони тут живуть. І я таки повідомив чехословацьку владу: люди хочуть назад. Мене попросили зробити звіт про експедицію і я його написав. Правда, щоб не дражнити спецслужб, більше уваги звертав на те, що люди не мають жодних культурних зв’язків із колишньою батьківщиною. Чому б наш театр чи ансамбль не могли б поїхати туди виступити? І чому оптанти не можуть приїжджати, бодай на могили рідних? Після 1965 року їх почали пускати.

— А як Ви почувались у Києві?

— У Києві я мав дивні відчуття: я, переконаний українець, приїхав до столиці України удосконалити українську мову, – а там усе російською! Почав бунтувати, говорити принципово українською. Так зв’язався з дисидентами – Михайлиною Коцюбинською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою та багатьма іншими. Вони кликали мене на різні бесіди – а тоді, оскільки я мав вільний перехід через кордон і службовий паспорт, спитали: чи не міг би я час до часу перевозити самвидав? Так я почав возити літературу до Пряшева, звідти її передавали до Югославії, а тоді вже своїми каналами далі на Захід.

Від’їжджаючи на Різдвяні свята додому, я зупинився на три тижні у Львові, щоб попрацювати в тамтешніх архівах. Мене поселили в гуртожитку, разом з аспірантом фізмату, який був працівником КДБ. Та я того не знав. Самвидав я переховував у ліжку під матрацом, де не складно було його знайти… У грудні 1965-го на кордоні в Чопі зробили засідку. Я якраз віз солідну партію самвидаву ‒ 12 текстів. Мій співмешканець, товариський хлопець, навіть до поїзда провів і валізки допоміг у вагон підняти. А на кордоні п’ятеро кадебістів узялись мене обшуковувати. Не знайшли нічого, і вже ніби відходили – але тоді один стягнув із мене спідню білизну, а там шалик із частиною тих папірців. Він до своїх одразу: “О-о, возвращайтесь назад! Я нашёл, что мы искали!”. Забрали мене до Ужгорода, закрили в номері у готелі “Верховина”, поставили вартового в коридорі. Через певний час прибуло троє “митників”, обшукали мої валізки, де між моїми паперами знайшли матеріали самвидаву.

— І які були наслідки?

Допити тривали більше тижня. Я удавав із себе наївного. Сказав, нібито письмові матеріали я і не думав передавати на Захід, а віз їх на замовлення директора Інституту марксизму-ленінізму Василя Капішовського (брата моєї майбутньої тещі). Подзвонили йому, а той, нічого не знаючи, ствердив, що просив мене привезти йому непубліковані критичні матеріали про національне питання в Україні.

Після цього випадку мою аспірантуру в Києві скасували, а справу передали кошицькому судові. Той вимагав від радянської сторони самвидавні матеріали, які в мене знайшли, але вони відмовились пустити ці письмові матеріали за кордон. Мене судити було ні за що. Суд передав мою справу Краєвому комітетові Комуністичної партії в Кошицях (я тоді був членом компартії), а той покарав мене попередженням із застереженням.

Та коли після “Празької весни” відбувалась окупація Чехословаччини, а пізніше так звана “нормалізація”, мені все пригадали. Звільнили з роботи в університеті, заборонили займатись науковою діяльністю – викладати, публікуватись. Я півроку ніякої роботи знайти не міг, а тоді пішов пастухом у колгосп рідного села.

— Як пережили цю паузу в кар’єрі?

— Непросто. Я був досить відомим: мої передачі щотижня транслювали на пряшівському радіо, два роки щотижня публікував у газетах цикл матеріалів про українську культуру Словаччини. Мушинка був гордістю села Курів. А тоді його звідусіль звільняють. Його дружину, вчительку, картають за те, що живе з безробітним: мовляв, чого така може навчити дітей? Він вдягається в лахміття й гордо селом жене колгоспну худобу на пасовисько… Але потім якось призвичаїлось.

Не так і зле було. Жили ми на відстані від села, у лісі на пасовиську в пастушій колибі. То була дерев’яна хата, збудована без гвіздка, і на другому її поверсі 12 людей на підлозі вміщались. У мене часто бували гості. Колгосп дав мені акумулятор від трактора, так що мав електрику, міг із магнітофоном працювати. Для дружини й дітей то романтика була. Я з шостої до десятої ранку пас худобу, тоді до другої години мав вільний час. Брав синів, дружину і ми разом ішли митись до потічка. Тоді сідали в трабанта – і їхали на концерт професійних музичних колективів до Бардіївських Купелів. За три години знову переодягались – і до ялівок. Не треба було ходити ні на які збори, промови вислуховувати. Та й заробляв я пастухом удвічі більше, від викладачів університету. Мені, згідно з договором, платили за те, що я пасу худобу, сторожу її цілодобово, годую племінного бугая і дбаю про приплід… І трудоднів у мене було найбільше, так що мені аж 13 центнерів пшениці видавали. Батько за ту пшеницю щороку кабана мені вигодовував! Так що можна було жити.

У вільний час я заснував у селі фольклорний колектив, який виконує лише місцеві пісні та обряди – вже 50 років він існує. Так що я не маю кривди за ті часи. Правда, через п’ять років заборонили мені й пастухом працювати: мовляв, різні нелояльні до влади люди ночують у мене, забагато дозволяю собі. Найнявся кочегаром у Пряшеві. Гірше було – зарплата менша… 15 років кочегаром пробув.

До наукової діяльності повністю повернувся із падінням комуністичного режиму. Правда, не все вдавалось. Хотів заснувати у Пряшеві Інститут фольклористики, але на той момент уже не було такого позитивного ставлення до України та україністики ні серед влади, ні серед місцевого населення.

— Чому?

— Пішла “деукраїнізація”. Уряд визнав русинів окремою національністю – і люди, які раніше вважали себе українцями, стали масово записуватись у русини. Також причина в тому, що теперішня Україна має у Словаччині поганий імідж. Мовляв, нема там порядку, все втікає звідти. Оптанти, які масово повернулись, підлили олії у вогонь. Вони навіть не до русинів себе записують, а до словаків – 90 відсотків із них “словаки” тепер. Ми з сином Олесем навіть не так давно видали 700-сторінкову книжку “Національна меншина під загрозою”. Її заклик був: визнавайте себе за українців чи за русинів – але не визнавайте за словаків, бо ви, ні, ваші предки ніколи ними не були. А підтекст – якщо ти знатимеш азбуку, кирилицю, то є надія, що зрозумієш, що ми складова українського народу. А як запишуть тебе словаком – уже ніхто на українське не поверне. Ми розіслали цю книжку у всі 260 сіл, де раніше більшість русинами себе записували. І в наступному переписі 2011 році вже на 12 тисяч більше людей русинами себе назвали – хоч до того тенденція йшла на спад.

Джерело: localhistory.org.ua

dist osv UPD3

  kau adv 2020

uzgek adv 2020

pq main

НАУКОВА РОБОТА

 

Публікації

  • 1
  • 2
  • 3
«Радянська історія» ( «The Soviet Story») фільм про злочини тоталітарного радянського режиму

«Радянська історія» ( «The Soviet Story») фільм про злочини тоталітарного радянського режиму

13 квітня 2020

Фільм зосереджується на декількох основних подіях радянської історії: Червоний терор, Голодомор, Катинський ро...

Майже 70% громадян вважають рідною мовою українську

Майже 70% громадян вважають рідною мовою українську

31 березня 2020

Серед етнічних росіян лише 4% назвали українську мову єдиною рідною. Серед українців – 73% опитаних.

Міністерство освіти і науки України опублікувало перелік джерел для безкоштовного навчання

Міністерство освіти і науки України опублікувало перелік джерел для безкоштовного навчання

31 березня 2020

Щоб провести карантин з користю Міністерство освіти і науки України на своїй сторінці у Фейсбук опублікув...

ТОП-10 правових подій тижня (23 - 27 березня 2020 р.)

ТОП-10 правових подій тижня (23 - 27 березня 2020 р.)

27 березня 2020

ЮРЛІГА визначила десять важливих правових подій цього тижня, зважаючи на результати роботи держорганів і нові ...

ТОП-25 новин тижня для бухгалтерів

ТОП-25 новин тижня для бухгалтерів

27 березня 2020

Правила поведінки під час карантину та нові законопроекти – у центрі уваги.

Google оцифрує понад 100 тисяч книг. Доступ до них буде безкоштовним

Google оцифрує понад 100 тисяч книг. Доступ до них буде безкоштовним

27 березня 2020

Google встановив партнерські відносини з бельгійським містом Антверпен для оцифрування понад 100 000 книг, які...

Жертва розбрату та руїни: за що вбили легендарного гетьмана Івана Виговського

Жертва розбрату та руїни: за що вбили легендарного гетьмана Івана Виговського

27 березня 2020

За злим жартом долі, символічна руїна, яка переслідувала Івана Виговського за життя, наздогнала його й після с...

Любомиру Мандзій призначено т.в.о. Міністра освіти і науки України – рішення Уряду

Любомиру Мандзій призначено т.в.о. Міністра освіти і науки України – рішення Уряду

26 березня 2020

Тимчасове виконання обов’язків Міністра освіти і науки України покладено на Любомиру Мандзій. Відповідне рішен...

Створення Української Центральної Ради

Створення Української Центральної Ради

20 березня 2020

20 березня 1917 року у Києві було завершено створення Української Центральної Ради та обрані її перші кер...

Забута перемога. 775 річниця блискавичної перемоги Данила Галицького над лицарями-хрестоносцями під Дорогочином

Забута перемога. 775 річниця блискавичної перемоги Данила Галицького над лицарями-хрестоносцями під Дорогочином

20 березня 2020

Данило Галицький у 1238 році розгромив німецьких лицарів Тевтонського ордену, очолюваних магістром Бруно, які ...

Подорож не виходячи з дому: 39 музеїв світу, які можна побачити онлайн

Подорож не виходячи з дому: 39 музеїв світу, які можна побачити онлайн

19 березня 2020

Провести карантин з користю і не засумувати.

ВООЗ почала випробування першої вакцини від коронавірусу

ВООЗ почала випробування першої вакцини від коронавірусу

19 березня 2020

Всесвітня організація охорони здоров'я розпочала випробування першої вакцини від коронавірусу.