ТОП новини

Про Петра Кралюка та його книжки

130420191002Певно, кожен, хто взявся б якомога докладніше писати про Петра Кралюка, почавши ознайомлюватися з усім, що він до сьогодні встиг оприлюднити друком, відчув би напад розгубленості: як це все систематизувати й осмислити? Тексти, тексти, тексти...

Філософія. Історія. Історична публіцистика. Релігія. Літературне краєзнавство. Література...

Він справді — одна з найунікальніших постатей у нашій гуманітаристиці. Той, хто вражає науковою ерудицією. Здається, йому байдуже, про кого говорити: чи про вченого-енциклопедиста з доби Відродження Яна Лятоса, чи про астронома й астролога Юрія Котермака, прозваного Юрієм Дрогобичем, чи про філософів Станіслава-Роксолана Оріховського або Григорія Саноцького, чи про поета Павла Русина з Кросна, чи про батька й сина — Герасима й Мелетія  Смотрицьких, чи про видатного в усьому острозькому гроні полемістів Стефана Зизанія, чи про абсолютно невідомих нам (хто чув ці імена?!) Ієроніма Загоровського, Казимира Ліщинського або Бернарда Маційовського... — уриваю довжелезну низку з переліку всіх тих, про кого мовить автор, докладно характеризуючи кожного в широкому історичному контексті й оперуючи тією раритетною лектурою, про котру, здається мені, доволі приблизне уявлення мають навіть фахівці.

Схоже, Кралюк поставив собі за мету реставрувати весь історико-духовний ландшафт рідної Волині та ще й не у зв’язках її чи не з усією Європою, оскільки життєві орбіти волинських краян простяглися майже по всьому європейському материку.

Мені запропоновано висловитися тут про письменника Петра Кралюка. Пропозиція дуже спокуслива, оскільки Кралюк — винятково вдячний матеріал, бо він щоразу пише твір дуже несподіваний, сказати б, просто ризиковано-експериментальний. Він мовби заповзявся в кожній новій книжці бути зовсім не подібним на автора попередньої. Одне слово, Кралюк-новий відходить від Кралюка-вчорашнього на якусь принципово далеку дистанцію. Та про все це — згодом.

Бо тут належить сказати таке. Без цього розмова про його прозу не матиме в собі доволі істотного моменту.

Він стоїть у нашій прозі зовсім осібно. Як дерево осторонь недалекого лісу.

Його не приписали до жодної ґенерації, жодної «школи» і ні до жодного гурту. Він узагалі тут з’явився — мовби сам по собі й без ніякої офіційної легітимації. Його не вводили урочисто в літературу класики й не фаворизували від перших кроків. Він прийшов сам, і, здається, це дарує йому тут відчуття власної самодостатності.

Той критик, який захоче вписати його в контекст того чи того покоління, зупиниться в нерішучості: з ким його «обвінчати».

І є ще одна особливість, пов’язана з його іменем.

Почувши прізвище Петра Кралюка, багато хто знову нагадає: «Один — із найвідоміших наших істориків» — і це правда. Він написав чимало важливих історичних досліджень та історичної публіцистики. Його продуктивність вражає. Лише за два минулі роки доктор філософських наук (філософських саме наук — це не помилка) оприлюднив п’ять унікальних монографій: «Ярослав Мудрий», «Богдан Хмельницький (Легенда і людина)», «Чорна рада», «Козацька міфологія України (Творці та епігони)» й «Півтори тисячі років разом (Спільна історія українців і тюркських народів)».

Відлуння дискусій про ці монографії виразно чутно в ЗМІ та в різних аудиторіях. Оригінальний кут зору на відоме явище, надійно оточене усталеними стереотипами й патріотичними міфами, проблема інтерпретації фактів, неминучі при цьому контроверзії можуть бентежити і дратувати звиклих до комфортних і легко зрозумілих схем. Як відомо, ми вибираємо не тільки майбутнє, а й минуле. З погляду політичної доцільності нашого сьогодні ми призначаємо суголосне нам минуле, котре має потвердити абсолютну легітимність саме такої, якою вона є, сьогоднішньої ситуації. Одне слово, тут неохопно широкий простір для інтерпретацій скупо відомого нам минулого, просторий полігон для гіпотез. Не випадкова ж така сентенція: історії — немає, але є історики. Вони нам — кожен по-своєму — розповідають про минуле. Одне слово, наратори не менше — якщо не більше — важливіші за події.

Петро Кралюк — один із тих, хто, не маючи ніякого страху перед авторитетами чи патріотичного трепету, часто замахується на сакралізовані міражі. Він часто пропонує читачеві: а подивімося на ту ситуацію з іншого боку — і ми разом з автором можемо прийти до несподіваного висновку.

Особливо виразно можна побачити роботу Петра Кралюка з конкретним матеріалом у його книжці «Таємний агент Микола Гоголь (Або про що розповідає «Тарас Бульба»)». Є маса найнесподіваніших рецепцій твору та біографічних варіантів Миколи Гоголя: від роздвоєної душі його й до поміркованого українофіла, який оспівав Україну в своїх ранніх творах і виніс політичний вирок огидній для нього Росії в «Мертвих душах». Знову ж таки, Гоголя призначали саме таким, яким він був комусь потрібен. І раптом абсолютно контроверзійна книга Петра Кралюка, далекого від будь-яких намірів потрафити прибічникам «нашого» чи «їхнього» Гоголя. Він уважно аналізує текст повісті, очищаючи його від усіх ідеологічних палімпсестів, до котрих ми настільки звикли, що навіть не помічаємо їх. Доводиться ще раз погодитися з тим, що є не тільки проблема тексту, а й проблема читача. Тобто — тієї оптики, з котрою підходимо до тексту.

Неупереджено перечитуючи хрестоматійно знані епізоди повісті, Кралюк пропонує нам забути знані інтерпретації і робити незалежні від них висновки. І раптом читаємо зовсім інше, ніж ми знали з усіх коментарів. І при цьому починаємо відчувати, що раптово робимо відкриття: ми мовби були вражені ідеологічним дальтонізмом. І Тарас Бульба, присолоджений коментаторами, домежно схематизований ними, обертається до нас іншою художньою фізіономією. Він випручався з усіх тих схем, у котрі його загнали літературознавці, які йшли до тексту із завданням привести його до відповідного ідеологічного «знаменника», і Бульба постав тільки таким, яким його Гоголь описав. І це справді трохи інша людина.

Після цієї контроверзійної книжки, що безжально руйнує всі популярні стереотипи, доходиш висновку, що Гоголь не вкладається в ті заідеологізовані схеми, які йому відвели російське імперське літературознавство та наша народницько-перечулена рецепція загадкового письменника, чиє життя нагадує темний, заплутаний лабіринт. Росіяни, висадивши його на постамент, призначили родоначальником новочасної своєї літератури, котра вся (бачите!) вийшла «из «Шинели» Гоголя», і той Гоголь — як до нього ніхто інший! — «воспел Русь-тройку». І, до речі, де ж «воспел»? Може, в похмуро-містичних «Мертвих душах», де нестримна «тройка» несе в майбуття Чичикова з його паноптикумом?! Аж надто двозначно «воспел»! Дав широкий простір для найполярніших рецепцій. Але в Росії їх не було. Бо вони там елементарно невигідні.

У нас популярна теза про те, що Гоголь безжально висміяв і викрив аномальну Росію («Ревізор», «Мертві душі», «Ніс»), а в своїх ранніх «арабесках» та особливо в «Тарасі Бульбі» опоетизував Україну. Отака спокуслива дихотомія. Знову й знову допевнюєшся в тому, що є не тільки проблема тексту, а й проблема читача. Особливість оптики, з якою підходять до тексту. Одне слово, у творі насправді вичитують не те, що там є, а те, що знаєш наперед, чи те, що хочеться прочитати.

Кралюк, спростовуючи вигадки агіографів Гоголя про тріумфальну появу й Гоголя в Росії і його раптово вибухову популярність, розповів (і документально все потвердив), як не солодко йому велося там по переїзді з України, як не міг він знайти собі навіть скромного чиновницького місця. Не витягнув він такий щасливий лотерейний квиток, як земляк-щасливчик Нестор Кукольник, з яким вони ще недавно ходили лункими коридорами Ніжинського ліцею Безбородька. Отоді охоче й підрядився Микола Васильович на агентурну авантюру в царській охранці.

Щось дуже просте його на те штовхнуло. Наприклад, банальне безгрошів’я, котре подарувало йому гірке почуття сирітства й лузерства в кам’яному і пронизаному вологою місті на Неві. І дуже цікаві його тодішні полонофільські рулади й антиросійські ескапади, що з точністю до навпаки відлуняться в «Тарасі Бульбі». От де простір для аналітиків та біографів. Такі метаморфози великого письменника аргументовано пояснює Кралюк.

Не реферуватиму далі тут усієї книжки Петра Кралюка. Наводячи ці місця з неї, хочу проілюструвати метод роботи автора, який відмовляється вірити вже відомому й утвердженому не тільки в масовій свідомості (маси охоче вірять у міфи!), а й затвердженому наукою як незаперечні факти. Кралюк усе піддає сумніву і в усьому йде, як мовиться, аb оvо, самостійно, переосмислюючи те, оминаючи готові висновки попередників, з якими охоче погоджувалося не одне покоління літературознавців та біографів, які страждали надмірною довірливістю. Мені здається, перманентна недовірливість Кралюка до прийнятих за основу фактів і теорій невиліковна. І в цьому сенсі не тільки він може подякувати сам собі. Ми також маємо всі підстави подякувати такій особливості його вдачі. Бо ж незмінний сумнів — то найнезрадливіший спільник ученого й письменника.

Ще якихось три чи чотири десятиліття тому наші критики — принаймні розумніші з них — нарікали: українській прозі загалом не вистачає філологічності, що виставлялося за синонім реалістичної культури, тобто навіть елементарного професійного вишколу. Справді, чимало писань наших класиків нагадували сяк-так белетризовані нариси, а за романи почасти нам видавали немилосердно розтягнуті новели. У напівосвіченому суспільстві, паралізованому в гуманітарній сфері безмежним догматизмом, усе це було цілком закономірним.

У роки незалежності маятник гойднувся в протилежний бік. Прийшла ціла ґенерація прозаїків, які пишуть, ніби старанно взоруючись на всі приписи консервативної науки про літературу. Це часто, сказати б, гола філологія. Незрідка маємо там «багато стилю», але мало того, що називається змістом. Якщо виокремлювати звідти синопсис сюжету, то інколи це щось одверто ембріональне. Не можна не зауважити браку оригінальних ідей, виразних, соціально конкретних і масштабних героїв, які навіть без художнього приоздоблення можуть зацікавити читача.

Кралюк чи не в кожному своєму творі подає сюжетно несподівану ситуацію і цікавих — здебільшого конкретно історичних — персонажів. Історик підказує прозаїкові якісь загадкові ситуації з минулого, пояснює мотиваційні моменти вчинків тогочасних людей, а наративну стратегію обирає вже сам прозаїк. І майже щоразу вона — новий його художній винахід. Порівняймо бодай особливості повістування в романах «Шестиднев, або Корона дому Острозьких» і «Сильних та одиноких», а чи в повістях «Блага вість од княгині Жеславської», «Діоптра» й «Віднайдення раю». Якщо читати ці твори один за одним, то може виникнути враження, що їх писали різні автори. І це враження ще більше посилюється під час читання карнавально-бурлескного твору «Справжній Мазепа» чи оригінального художнього памфлету «Каган і хохлята», де органічно поєдналися прийоми алегорії та сюрреалізму. І все це в Кралюка виходить без жодної натуги чи штучності. Його художньому мисленню притаманна справжня розкутість, що дає авторові можливість легко поєднувати елементи гри, реалістично точну подробицю, нестримний гротеск і фактомонтаж — усе це багатоликий у своїй прозі Петро Кралюк. Навіть не віриться, що він зміг «одірватися» від інерції наукового мислення, а головне — складу і ладу вираження думки.

Цікаво, що Кралюк майже від перших своїх кроків у прозі не взорувався на панівні тоді формально-стильові тенденції й одгетьковував спокусу філологічного письма. Його вже тоді приваблювали містифікація, гротеск, винахідлива стилізація під документ. Це виразно помітно на його ранніх текстах «Ґандзя люба», «Попи марксистського приходу», «Катахрезис» і «Фінішний топінамбур». Деякі з них видаються конспектами для повістей — автор домежно спресував художній матеріал, винісши за дужки чимало всяких подробиць. Інший на його місці спокусився б усе те розтягти ще на довгий прозовий масив.

Мені здається, «Фелісія» і «Фабрика(ція)» вже остаточно переконали Петра Кралюка в тому, що його стихія — таки не лінійна проза, а карнавальна, зухвало містифікаційна й алегорична. Що йому органічно чуже зображення життя в формах життя.

Мені здається, що саме такий інтелектуал, як Петро Кралюк, який рішуче руйнує міфи й стереотипи в науці, не зміг би (навіть якщо б він і намагався це робити) бути рівненьким у прозі автором, який сумлінно взорується на рекомендовані літературним етикетом приписи: писати треба передовсім Так. Це — не для Кралюка.

Він хоче писати — і пише — зовсім Інак.

І передовсім завдяки цьому Кралюк для нас цікавий.

Письменник, який дозволяє собі розкіш та сміливість бути подібним тільки до самого себе.

 

Джерело:day.kyiv.ua

hhgКаУ реклама 16

Публікації

До 3-х роковин упокоєння Блаженійшого Митрополита Володимира (Сабодана). З архіву єпископа Віктора (Бедь)

До 3-х роковин упокоєння Блаженійшого Митрополита Володимира (Сабодана). З архіву єпископа Віктора (Бедь)

17 липня 2017|Super User - avatar Super User|Hits:864

Інтерв'ю від 03 липня 2014 року, за два дні до упокоєння Блаженнійшого Володимира (Сабодана), Митрополита Київ...

Олександр Духнович – великий борець за національну свободу та ідентифікацію карпатоукраїнців (карпаторуських) на Закарпатті в ХІХ ст.

Олександр Духнович – великий борець за національну свободу та ідентифікацію карпатоукраїнців (карпаторуських) на Закарпатті в ХІХ ст.

31 березня 2015|Super User - avatar Super User|Hits:5962

30 березня 2015 року виповнилось 150 років з дня смерті великого будителя карпатоукраїнців (карпаторуських, ру...

Роздуми: до якої церкви повинні належати українці в Україні…

Роздуми: до якої церкви повинні належати українці в Україні…

25 березня 2015|Super User - avatar Super User|Hits:5937

Завдячуючи чужинським політичним та церковним центрам, Україна і українці умисно були втягнуті у вікове церков...

Ідеї Шевченка про Бога і націю

Ідеї Шевченка про Бога і націю

28 лютого 2013|Super User - avatar Super User|Hits:6067

Майже тридцять п'ять років панування Москви на Україні виховали багато духовних яничар і між наддніпрянцями, і...